Осінній Синевир

Віталік, або ж Вітокс. Наш орг. … Віталік збирається йти на оргську пенсію, а інші з цього приводу дуже переживають, бо хто ж як не Віталік?

Це цитата з крайньої організованої Вітоксом поїздки. А через два дні після написання звіту він вирішив не тягнути гуму до наступного року, придумав жовтневу подорож на Синевир і посвятив мене в орги. Поїздка з огляду на пору року і маршрут виглядала дещо авантюрною, але чому б і ні?

Спекотний вересень зіграв злий жарт – як тільки прийшов жовтневий холод, посипалися скасування реєстрації на поїздку. В результаті група вийшла дещо меншою, ніж планувалося на початку. Небесна канцелярія два тижні лякала своїми витівками – то посипала Карпати снігом, то поливала дощем. А перед самим виїздом таки заспокоїлася. Прогноз пообіцяв два теплих сонячних дні і останній мрячний і як не дивно, справдився на 100%.

В день виїзду Білу Церкву ще раз зачепив циклон. У Києві було просто холодно. Ден вирішив відповідно до антуражу одягнути лижний шолом і лижну маску. Із нових людей в компанії Антон Nenzar і Сергій Carlos. Carlos приїхав з доволі великим баулом і я засумнівався чи потягне він загальний темп. Потягнув.

День перший. Славське – Міжгір’я – Синевирська поляна – озеро Синевир.

88,5км/1517м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=ckcuwcmrgzbmpvbs

На вокзалі нас уже чекав Хантсман, який дістався старту попереднім поїздом. Екіпірувався він ще тепліше, ніж Денис. Власне, зранку у Славському тримався легкий мінус, тому нічого дивного.

 

Невеличка затримка на вранішню каву – і в дорогу. Сніданок заплановано біля підніжжя підйомника Захар Беркут. І хочеться, і колеться. Підйомник запустять на замовлення для десяти осіб. Хочеться нагору, але стримує невелика багнюка внизу, притаманна для близької до нуля температури. А вгорі скоріш за все приморозок і не всім хочеться мерзнути. Та й група не така велика, щоб її ділити. Вирішили їхати низом, хоча пізніше, коли під’їхали до перевалу, здалось, що таки можна було податися хребтом. Вершини злегка засніжені, а від’ємна температура вгорі не дала б розпуститися болоту. Ну таке… Крихта сумніву десь таки муляє. З точки зору подоланого далі маршруту ми нічого не втратили. І крім того є привід повернутися колись пізніше по теплому.

Далі за маршрутом спуск сільським твердим покриттям з ямами і калюжами. У Новоселицю усі приїжджаємо в крапинку. Дивно, що на Покрову церкви, повз які ми проїжджали, були зачинені. Як нам пояснила продавщиця, в одного священника декілька сіл і править він там, де в цей день храмове свято. Наприклад, у сусідньому Голятині – там навіть щось продавали на невеликих розкладках.

Оскільки до Міжгір’я ми дісталися досить швидко, а на наступний день також обіцяли теплу погоду, вирішили в лайтовий маршрут внести деякі корективи. По ідеї, на сьогодні ми встигали побачити і ведмедів, і озеро Синевир, яке було поза актуальним треком. А на завтра можна організувати хард.

Затарившись харчами на обід, підкорюємо перевал. Підйом довжелезний. Навіть в тіні дерев потроху пригріває, тому час від часу зупиняємося, щоб скинути зайвий одяг. Туман давно розсіявся, хмари розійшлися – зверху відкривається неймовірний вид. На лінії горизонту засніжені Великий Верх і Гимба, які ми підкоряли в серпні. Нижче за рівнем снігу немає і гори радують око різнобарвним полотном. Обід. Робимо постановочне фото, для тих, хто не поїхав, щоб вони думали, що тут тепло. Один тільки Хантсман псує кадр, так і не наважившись зняти шапку і куртку. Жартую – насправді було градусів десять, а їх вже хто як відчуває. Час від часу під’їжджають автобуси з натовпами «туристів». Ті виходять, фоткаються, не відходячи далеко від автобуса, хоча в 50-ти метрах види в рази симпатичніші і їдуть кудись далі.

Далі суперський спуск. Дехто їде, перевищуючи обмеження в 50км/год. Заглядаємо краєм ока на початок завтрашнього потенційного харду. Ніби як прохідний, головне щоб погода не підвела.

На під’їзді до Синевирської Поляни розташований один з вузлів оборонної лінії Арпада. Будували її тут під час другої світової угорські війська. Вона простягалася більш, ніж на 600 км по Карпатському хребту, перекриваючи усі можливі дороги, переходи і перевали. Не помогло – Червона Армія знала про цей напрямок і пішла іншим. Купа дурної роботи…

   

Заїжджаємо в Реабілітаційний центр бурого ведмедя. На території в 12 га проживає близько двох десятків ведмедів, які до цього утримувалися в неволі в жорстоких умовах. Така от тобі селяві – одна з найсильніших тварин виявляється замкнутою в тісну клітку через примхи когось із недалеких представників найвищої ланки еволюції.

Ті, що проживають тут давно, пересуваються великою територією. Тих, що привезли відносно недавно, потроху випускають у невеликі вольєри. Справа ж не тільки в адаптації до природних умов, а і до інших співмешканців. Ми стали свідками конфлікту між двома особинами – один з ведмедів постійно уникав близької присутності іншого. Годують їх фруктами, овочами, рибою, медом і борошняними виробами. 10-15 кг їжі на день кожному. В калоріях 12000-15000 Ккал.

 

По часу ще встигаємо на Синевир. Скидаємо баласт в готелі і їдемо на озеро. Дорога до озера асфальтована, але вгору. Причому чим ближче, тим крутіше. Саме озеро не вразило. Можливо навесні воно повноводніше і виглядає по-іншому, але зараз схоже на якусь велику калабаньку із натицяними поруч кафешками і сувенірними лавками.

Несподівано для себе за перший день набрали півтори тисячі метрів висоти. Нічого собі, лайт :О

В готелі тусить компанія п’яних дівах. Замутили в Антона термос. Правда, потім віддали. В принципі готель норм, але все враження зіпсувала унікальна методика управительки розрахунку вартості вечері.

День другий. Синевирська поляна – гора Пішконя – Колочава.

36,8км/995м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=erqsibhycptmwpwl

Прогноз погоди трохи полякав напередодні можливим дощем, але зрештою максимум мряка в районі обіду. Всіма можливими розвагами лайту другого дня ми скористалися в перший день, тож залишався тільки перехід через Пішконю. Забігаючи наперед, скажу, що зовсім вона і не пішконя – виїжджається практично на всьому підйомі.

Дорога вгору суцільно кам’яниста. Єдина незручність – це те, що каміння мокре і відповідно дещо слизьке. Їдеться повільно, але впевнено. Біля повороту на озеро Дике дорога стає горизонтальнішою і з’являються калюжі. З огляду на можливі переправи через воду вирішили «хвіст» відправити далі вгору, а самі завернули подивитися що ж там. Калюжа зустрілася тільки одна, але до самого озера треба було трохи апхілити.

 

 

Озерце доволі симпатичне. Виглядає живописніше за Синевір. В період золотої осені тішить різнобарв’ям. Посередині навіть острівець є покритий червоним мохом. На березі майже немає споруд і так само немає людей. Як казали брати Стругацькі: «Там, де асфальт, нічого цікавого, а де цікаво, там немає асфальту». Довкола озера можна об’їхати по периметру. В деяких місцях споруджені місточки. Місточки слизькі, але Антона це не зупиняє: «я по льоду на арені їздив» – сказав, і впав з велосипеда :D

Ближче до вершини обабіч дороги з’являється сніг. Трохи мрячить. Дерева закінчуються і снігу більшає. Спішуємося. Незручно те, що струмочки талої води течуть прямо по дорозі. Хочеться вже їсти, але до верху залишилося метрів чотириста. Гребінь заметений, але проблем з просуванням немає. На самій вершині Пішконі дме вітер – обідаємо під сніговою стіною. Південні схили гір навпроти без снігу і виглядають сухо. По ідеї, наш спуск теж має бути сухим.

 

Межа між снігом і не снігом більш-менш чітка. Хотіли відправити когось вниз скороченим маршрутом, але Віка сказала, що порівняно з Грузією тут дитячі забавки і нема чого видумувати. До всього ще й чорниці з брусницями трапляються. З-під снігу вони особливо смачні. Якась місцева пара збирає в рюкзаки мох для чаю.

Стежки не видно – йдемо по траві. На підйомі на Малу Гропу впираємося в замет, а далі знову норм. У планах було йти рівно по хребту через Ясеновець і Велику Гропу але вони присипані снігом, тому орієнтуємося на траверс із пошуком першої ліпшої стежки на спуск. Стежка знайшлася несподівано, тільки знаходилася вона на 100 метрів нижче, а щоб до неї дістатися треба було перемикнутися на велоальпінізм. По крутизні, щось схоже на Парашку, тільки вниз.

 

Хмари розходяться. Спуск неймовірний. Декілька разів зупиняємося для фотографій. Спочатку увесь контраст одного дня у вигляді зеленої трави, жовтих дерев і білих гір. Потім, дещо нижче, трохи швейцарських пейзажів. Поки ще там не був, але думаю, що чимось має бути схоже :)

 

 

Традиційне постановочне фото. Знову всі, крім Хантсмана, роздягаються. Цього разу він навіть кадр не псував – виглядає так, що всім тепло :D

Між селами Синевир і Негровець ми вперше за день вляпалися в грязюку – Віталік вирішив, що потрібно скоротити виїзд на трасу і знайшов коротку дорогу.

Купання «коней» в річці і за декілька хвилин ми в готелі. «Жандармська управа» в Колочаві розташована в приміщенні як не дивно колишньої жандармської управи. В інтер’єрі кафешки внизу чимало старовинних побутових речей. Багато вивісок і плакатів написані чеською. Як пояснив син хазяйки Олесь, в свій час дуже популяризував для чехів Закарпаття взагалі і Колочаву зокрема своїми творами письменник Іван Ольбрахт, що неодноразово бував тут у 1931-1936 рр. В готелі сподобалося, і навіть мишка, що вночі шаруділа в кульку з печивом не зіпсувала враження.

День третій. Колочава – Міжгір’я – (Воловець).

31км/348м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=qwmdourfyeqtiovp

Ще з вечора почало дощити. На ранок ситуація не змінилася: прогноз давав легкий дощ протягом дня з посиленням в районі обіду. Попередні два дні вийшли досить насиченими, тому на завершення планувався чисто асфальт. А оскільки 70 км навіть з набором висоти все одно швидко проїдеться, було вирішено додати пунктик в культурну програму і відвідати місцевий скансен.

«Старе село» відображає життя та побут різних верств населення останніх трьохсот років. Ми були єдиною групою, яка вирішила відвідати музей в цей дощовий день. Нам дозволили заходити в середину будівель, незважаючи на заборонні вказівники. Всередині цікаво. Чимало речей. Видно, що до наповнення інтер’єру підійшли ґрунтовно. Порівняно з тим же київським скансеном, тут затишніше, компактніше і, повторюсь, більш наповнена внутрішня частина хат.

На території музею розташовані будинки представників різних ремесл: шевця, вівчаря, коваля, теслі, ткача. Є будинок шустера. Ні, не Савіка. Так на Закарпатті називали людину, яка «морщить» постоли. Також тут розташовані будинок сільського голови, парильна, жандармський пункт, церковно-приходська школа, корчма «У Вольфа».

Окремі локації присвячені політичним подіям. Закарпаття, як відомо, історично перебувало у складі різних держав. Ось плакат «Хай живе Закарпаття у складі Радянської України!» на будинку, збудованому в честь 50-річчя жовтневої революції, а на протилежній стороні куток «СССР. ГУЛАГ» з колючим дротом і списком репресованих колочавців. Ось угорський період, ось Бункер Штаєра, присвячений підпільній боротьбі.

На цій же території розміщений музей «Колочавська вузькоколійка». На рейках стоїть рухомий склад з паровозом, вантажними і пасажирськими вагонами. Інший рухомий склад стоїть поруч з пилорамою. За окрему плату можна проїхатися мотодрезиною.

Після музею їдемо без обіду і перекусів до Міжгір’я. Перед перевалом пролягає стара дорога через села. На асфальт, незважаючи на дрібний дощ, майже ніхто не хоче. Іванка, яка перед поїздкою переживала через вузькі гібридні колеса здається пристосувалася до умов і вирішила їхати невідомим хай і потенційно болотним маршрутом.

Зустрічаємося у Міжгір’ї. Група, що поїхала селами, приїхала з купою вражень від краєвидів, перегонів з конем і зальопана з голови до ніг болотом. Ми побачили туман на перевалі і більше нічого на ньому не побачили. А ні, ще Настя побачила саламандру :)

На спусках без гальм добряче замерзли що одні, що інші. Тому враховуючи дощ, що посилився, вирішили, що вражень на вікенд набралися вдосталь і замовили бусік до Воловця.

Копірайти. Фото Vitox, Indik, мої.

Перший нічний велоквест. Біла Церква. 9|09

Ну що ж, поки не вщухли емоції, невеличкий фідбек від орга.

Мені із Пашкою Зайненятком настільки зайшла тема квестів, що відкатавши декілька автомобільних від Капітошки у складі команди ВХЗ і один велосипедний, організований Червоним хрестом, ми вирішили об’єднати ці два квести в один. Ідеї і думки відлежувалися близько місяця, допоки перший квест таки не набув реальних обрисів. Темою з огляду на близькість 1-го вересня вибрали «День знань».

На наші заклики в соцмережах відгукнулося 7 команд: «Нічні лосі», «The best of the best of the best», «Підкаблучники», «Avenue», «Смартбенд», «Команда А» і «Горобчики» – єдина команда з дівчиною у складі.

Дещо покатавши містом, ми познаходили цікаві місця. Відібрали ті вулиці, назви яких можна було підлаштувати під текст завдань. Похуліганили, порозписувавши кодами стовпи і дитячі майданчики. Але найважчим моментом було безпосередньо ведення квесту. Програмки, яка б робила за нас все автоматично у нас не було, тому ми організували мінічати і вручну слідкували за ходом подій. Оскільки робили все вперше, початок видався дещо сумбурним. На завданні 2 трохи застопорилися з підказками, але потім зорієнтувалися як правильно і далі все пішло більш-менш гладко.

Команда-лідер визначилася відразу. «Підкаблучники» єдині, хто пройшли всі завдання, причому з півгодинним запасом. Наша здогадка, що для них це не в новинку виявилася вірною – автомобільна «Sen semille» впевнено зарулила на перше місце. Для інших же завдання далися важче і не всі підказки вносили ясність.

Тим не менше, зібрана в рубриці «шукаю тебе» команда «Смартбенд» після середини гри відірвалася вперед. Щоправда серед популярних у квестерів стовпів закинутої будови на Піщаному масиві добряче загальмувала і ледь не дала себе обігнати іншим. Ми сидячи за комп’ютерами, реально вболівали за те, щоб вони втрималися на другому місці. І в цій ситуації факт, що ми контролювали процес в ручному режимі мав позитивну сторону – емоційно ми самі шукали заховані коди і думками перебували серед учасників.

За третє місце змагалися одразу чотири команди. «Нічні лосі», «Avenue», «The best of the best of the best» і «Горобчики» йшли більш-менш однаково. Перших двох ми вважали одними з основних претендентів на перемогу, але хлопці часто заїжджали зовсім не туди і змушені були надолужувати втрачене. Останнє за лімітом часу завдання вони пройшли одночасно, тож поділили третю сходинку. А оскільки що ті, що інші представляють один аматорський велоклуб, проблем з поділом шампанського не виникло.

На жаль «Команда А» йшла по суті поза заліком. У першого учасника сів телефон і він загубився, а інші двоє запізнилися на старт хвилин на п’ятнадцять. Але навіть цей факт не зупинив їх у бажанні проходити квест.

А тепер подяки. Величезне дякую нашим першим учасникам. За участь, за волю до перемоги і особливо за конструктивну критику та побажання щодо наступних квестів. Величезне дякую Стасі Клішиній, яка була агентом в образі «дами з собачкою» і муштрувала учасників у процесі заїзду на повільність. Дякую кав’ярні Cube, яку ми обрали в якості свого управлінського центру за улюблене какао з зефірками :)

Попереду в нас робота над помилками і другий велоквест. До зустрічі на нічних вулицях Білої Церкви!

Via Carpatia

Фінальний карпатський рейд на завершення сезону велопоходів.

19-21 серпня 2016 р.

З теми на форумі (Vitox):

Перший день – розкатка.

Ранковим дизелем добираємось зі Львова в Сянки і піднімаємось на Ужоцький перевал. Після спуску мальовничим серпантином поміж залізничних віадуків перебираємось на гравій і вздовж Вододільного хребта докочуємось до Воловця. Загалом, очікується помірний денний набір висоти з нормальним покриттям, щоб набрати форму перед справжніми горами.

Другий день – укатка.

Залишаємо речі в готелі, беремо побільше води і якомога раніше вирушаємо на штурм гори Плай. Кому її виявиться замало, зможе заскочити ще й на сусідню гору Цицька. Далі по Боржаві набираємо висоту до Гимби і звідти починається карколомний спуск через байк-парк "Пилипець". Поки що орієнтуємось на траси "Romantika" або "Kapitoshka" через водоспад Шипіт, а на місці вже вирішимо точно. Під вечір повертаємось сільським асфальтом у Воловець.

Третій день - закатка.

Є кілька варіантів треків з різним набором висоти. Якщо залишаться сили, поїдемо базовий через Бердо і Станешу. Якщо перших двох днів буде вже досить, піднімемось лише на перевал до Бескидського тунелю. Запасу часу до вечірнього потягу має вистачити. Головне, в це вірити.

В програмі:

-        Ужанський національний природний парк

-        Ужоцький перевал

-        полонина Боржава

-        г. Великий Верх, Плай, Гимба

-        байк-парк "Пилипець"

-        г. Жупани, Бердо, Станеша

-        ожина, чорниці, брусниці :)

Заплановані треки:

День 1

День 2

День 3

Як і на Конституцію, назбиралося 22 учасники. Формат – цивілка.

День перший. 19.08.2016. Львів - Сянки - Воловець.

71,4км/917м набору

–       Хто хоче бути замикаючим на першу половину дня?

Запанувала тиша, стало чути людей в десяти метрах від нас.

–       Добре, хто останній прибув на вокзал?

–       Та що ж зразу я? – подумалося. І чого вони всі повертають голови в мою

сторону? :)

Ну таке… Маючи вдосталь часу на виїзд, я дістався поїзда за 10 хвилин до відправки. На якихось п’ять хвилин раніше прибув Пітонич, у якого були квитки ще й Вайсмана і той нервово стояв на платформі в очікуванні другої підряд скасованої для себе подорожі під проводом Вітокса.

Віталік, або ж Вітокс. Наш орг. Він може знайти стежку в бур’янах, навіть якщо всі переконані, що її там ніколи не існувало. Стверджує, що його треки ніколи не повторюються. Автор фраз: «Тут колись була дорога, але нічого – ми її заново протопчемо» і «Повний навпростець». Віталік збирається йти на оргську пенсію, а інші з цього приводу дуже переживають, бо хто ж як не Віталік?

Вагон майже повністю туристичний – крім нашої групи також їхало чимало пішохідників. З освітленням нелади. Лампи в проходах ледь тьмяніли, а ті, що світили добре, виявилися захмареними велочохлами. Провідниця перевіряла квитки з ліхтариком..

До початку маршруту нас мала довезти електричка Львів-Сянки, тож ми мали дві години на збори, купівлю квитків і прогулянку містом Лева.

Львів на світанку має свої неповторні обриси. Чорні контури старих будівель щохвилини насичуються світлішими відтінками. Ліхтарі, які ще годину тому задавали тон на порожніх відполірованих дорогах, зараз блякнуть на фоні сіро-блакитного неба. За якусь мить сонце підніметься над рівнем виднокраю і кине першими променями на бляшані дахи. Листя на деревах завмерло в очікуванні невидимого сигналу, що дасть початок денному гамору. Кам’яні споруди додивляються останні на сьогодні сни, в той час як залізничний вокзал не припиняє вирувати життям ні на мить. За його межами панує тиша, яку іноді порушує поодинокий транспорт, так само поодинокий чувак з магнітофоном в руці, увімкненим на повну гучність і якісь п’яні рагулі біля нічного магазину. Відчути романтичність цієї атмосфери допомагає бруківка історичного центру, яка розтрушує невиспані після короткої ночі плацкартного вагону організми. За якусь годину проїхали Ринок, оперний театр, монастир Бернардинів, пам’ятник Міцкевичу, собор святого Юра і пофотографувалися біля першого в Україні муніципального велопрокату Nextbike.

 

Повертаємося на вокзал. Виявляється, тут продаються квитки не на всі напрямки. Електричка до потрібних нам Сянок (чи Сянків?) прибуває на приміський вокзал за півкілометра від центрального. Займаємо перший вагон. Відстань у 150 км вона долає аж за 5 годин. Здуріти можна. На дерев’яних лавках досипаємо недоспане в поїзді.

Сянки – невеличке село за два кілометри від кордону з Польщею. В електричці перевіряли паспорти, а далі по дорозі ми ще й натрапили на КП.

Три кілометри невеличкого апу і за Ужоцьким перевалом уже Закарпаття. Далі нас очікував спуск довжелезним асфальтним серпантином з білим залізничним віадуком. Юххуу!!! Вітер закладає вуха, а в голові крутиться думка, що «чим нижче вниз, тим вище вгору». А вгору гравійкою. Після недоспаної ночі і під палючим сонцем досить втомливо. Нагорі перший обід.

На спуску у Вови трапився перший прокол. Далі були живописні вулики на одному з обійсть і Свято-Успенський монастир в Кічерному. Знайомство з монастирем почалося з фрази «закрийте хвіртку» і ми вже почали видумувати всілякі приколи на тему благодаті, але потім хвіртка відчинилася і нам дозволили набрати води.

В Жденієвому зупинка на квас/морозиво, а далі знову тривалий асфальтний підйом. Досить оманливий. Візуально здається, що їдеш по горизонталі, але 25 км/год даються з напрягом. Ближче до вершини градієнт зростає і вже нічого не здається.

Перевал, фоточки, 2,5 км серпантину вниз до Воловця. Заселяємося в готелі «Вікторія». Спочатку велосипеди завели в якесь пусте приміщення, схоже на майбутній магазин, але залишати півмільйона національної валюти за ненадійними пластиковими дверима з виходом на незакритий дворик при вулиці було дуже стрьомно. Тому перевели кожен в свої номери. В принципі проживання тут можна було б вважати дешевим, якби не деякі непорозуміння з вартістю номерів. Для чого заселяти так, щоб залишалися вільні ліжка в кімнатах, а потім дописувати за це доплату? Залишився осад як в тому анекдоті із загубленими ложечками. Сумарно вийшло по 515 з людини за дві ночі з двома вечерями і сніданками.

День видався досить виснажливим, тому допізна майже ніхто не сидів і спалося мертвим сном.

День другий. 20.08.2016. Воловець - г. Плай - г. Великий Верх - г. Гимба - Пилипець - Воловець.

40,4км/1564м набору

Цього дня передбачалася радіалка. Можна було залишити зайвий баласт в готелі і їхати з напівпустим рюкзаком. Враховуючи півторакілометровий набір висоти навіть незначна скинута вага відігравала сильну роль.

За містом чи не відразу на 1-1. Перші шість кілометрів дорога проходить над крутим схилом з затіненої сторони, а дорожнє покриття – сира лісова ґрунтовка з втрамбованим камінням. Красиві види відкриваються практично з самого початку підйому. Їдеться повільно, але стабільно без перепадів. Година їзди з деякими зупинками і 600 метрів набрано.

 

Виїжджаємо на полонину. Тут стоять розвалини старої сироварні. Не знаю як і коли вона використовувалася, але зараз це просто турстоянка. Дорожнє покриття погіршується: градієнт більший і чимало каміння. Часом їдеться, часом ні. З таким рваним темпом краще вже зійти з велосипеда. Хоча як кому…

Наприклад Яріку. Ярік – біоробот. Він заїжджає на гору на таких градієнтах, де інші приречено спішуються. Хоча до самої верхівки Великого Верху він не доїхав. Мабуть таки людина…

А це Максим. Максим вирішив трохи поледарювати і не доїхав до руїн сироварні. Зранку ми купили на двох сир і ковбасу. Максим повернувся в готель і я зрозумів, що залишився тепер без ковбаси.

За сироварнею починаються плантації чорниці. Її тут просто багатенно. Вистачає і місцевим збирачам, і заїжджим гостям.

Ще 200 метрів висоти і ми на Плаї. Тут розташована радіостанція.

–       А дивіться яка Цицька маленька стала. – Ага, нульовочка…

А от Пікуй, поруч з яким ми проїжджали вчора, виділявся своїм орієнтованим чітко вгору шпилястим профілем і його було видно майже протягом усієї подорожі.

Скидаємо півсотні набору і знову на підйом. Вершина Великого Верху – це ще триста метрів досить крутого набору.

От за що подобаються гори, так це за те, що до їхньої краси потрібно дістатися. Три години безперестанку карабкаєшся вгору, часом ведучи велосипед поруч. Тебе немилосердно палить сонце і ти, економлячи запаси води втамовуєш спрагу, а вона витікає потом з організму. Іноді до самого кінця ти не бачиш жодного краєвиду, а відкривається він аж на самій вершині. Ти намотуєш нескінченний серпантин і здається що ось цей поворот уже точно останній, але робиш петлю і розумієш, що тобі ще вище. І ось із висоти півтора кілометри ти дивишся вниз: місце старту як маленькі крапинки будинків на google maps, тоненькими ниточками петляють горами дороги, а високі дерева видаються мініатюрними бонсаями. І весь людський гамір залишився внизу. І природа пробивається у твоє сприйняття усіма можливими органами чуття. І ти розумієш, що всі затрачені зусилля були варті того, щоб піднятися так високо і умиротворено поглянути вниз. І ти в рази збільшуєш зорову відстань до горизонту і бачиш невидиму з долини місцевість блакитною ковдрою, яка плавно кучерявиться чудернацькими завитками хмар. А помірний вітер не дає сонцю тебе палити і сам не переохолоджує.

Під час попередньої мандрівки ми дискутували на тему способів подорожі з точки зору затратності/задоволення/здоровості. Можна піти пішки і дістатися куди завгодно, але пройдена відстань буде невелика; автомобілем заїдеш далеко, але не всі дороги він подолає і крім того потребує регулярних фінансових вливань; а велосипед заїде практично всюди, накрутити можна солідний кілометраж і тратишся по суті лише на першу покупку і ремонти. Недаремно існує приказка «не вигадуйте велосипед». Тому що все просто і доступно. Велосипед – це можливість обідати з видом на Дністер, Тустань чи Ялту. Це гектари чорниці, ожина на кожному кроці і черешні вздовж дороги. Це купання на світанку на безлюдній косі Арабатки. Це – несподівані валуни Кам’яного села в поліських лісах. Нарешті – це просто можливість вийти за межі чотирьох стін, екрану телевізора і надокучливої людської суєти.

Обід на Великому Верху. Маємо час трохи відпочити, пообідати і помилуватися Боржавським хребтом. Під час обіду я наминав сир і згадував Максима.

Це Сео. Або ж Женя. Женя підсів на «когутики на патичках» і підсадив на них мене, а я дівчат нашої групи. А на Великому Верху Женя викарабкався з велосипедом на тріангуляційну вишку і знову ж таки підбив мене на такий же вчинок. Тепер у нас є фотки, яких більше ні в кого нема :)

Наступна гора Гимба на сто метрів нижча за Великий Верх, але ми скидаємо дещо більше. Після такого підйому спуск як винагорода за прикладені зусилля. Ти бачиш всю дорогу вниз і можеш особливо не тиснути на гальма. Ой, дропчик. Ой, вимита канава. Саша Блейз ловить подвійний «зміїний укус». Ладно, не настільки бездумно…

Гимба – цікаве місце. На невеличкому клаптику на висоті 1491 метр розташувалися велосипедисти, мотоциклісти, квадроциклісти і парапланеристи. До речі, політати поруч з Гимбою коштує 700₴. Газони періодично підвозять людей. Попит є.

Спускаємося до верхнього витягу байк-парку Пилипця. Це місце для любителів даунхілу. На вибір 6 трас, але з хардтейлом і без досвіду подібних спусків особливо нема чого і вибирати. Попередньо передбачалася найпростіша траса «Романтика», але не всі були романтично налаштовані і захотіли чогось складнішого. Їду в компанії ще чотирьох чоловік «Горіласом». Враження неоднозначні. 180-градусні контруклони потребують навиків їх проїзду, а мокре каміння і мокрі корені змушують значно зменшувати швидкість. Спуск нагадує поведінку лижника-новачка, який вперше наважився ступити на чорну гірку.

 Якось нещодавно згадував про те, що стрибок з парашутом мені видався нудним і задумався про те, де ж проходить межа екстемальності. Велосипедну вже знайшов. В ДХ я не подамся. Так, це був перший спуск ДХ-трасою і на непристосованому до цього велосипеді, але навіть роблячи поправку на ці фактори, задоволення я не отримав. Не моє…

Ну, і камінець в сторону господарів байк-парку. Зрозуміло, що ті, хто тут не вперше – прошарені хлопці і знають трасу напам’ять, але елементарну розмітку можна було нанести. Бо перетинається усе з усім і ми невеличкою групкою на «Горіласі» примудрилися зустрітися лоб в лоб. До всього, в цей день ще й змагання відбувалися.

Часу було вдосталь, тому вирішили заглянути на водоспад Шипіт. Після спокою гірських вершин натовпи охочих сфоткатися на чергову аватарку різко контрастують.

За Пилипцем невеликий асфальтний підйом, а потім 10 км спуску. Їду в голові з Сео і Яріком. Перед нами паровоз із Газельки, швидкої допомоги, легковушки і ще однієї Газельки. Дорога з численними поворотами і дуже вузька. Перша Газелька тупить, інші її обігнати не можуть, остання розважається петлянням навколо дорожніх конусів, виставлених для окреслення свіжонанесеної розмітки. Швидкість на вільному ходу від 30-ти до 45-ти км/год. Далі спуск стає трохи пологішим, цей цирк закінчується, я відстаю, Ярік тримається на певній відстані від паровоза, Сео зумів потрапити у повітряну кишеню за останньою Газелькою.

Максим за своє дезертирство відкупився кавуном. Кавун незвичної подовгастої форми. Їли чоловік 15 – вистачило всім.

День третій. 21.08.2016. Воловець - Климець - Лавочне.

47,2км/1199 м набору

Знову повний рюкзак. 2,5 км серпантину вниз до Воловця перетворилися у 2,5 км серпантину вгору від Воловця. На перевалі нас окуповує натовп циганчат. Далі крута бетонка з виїздом на 1-1.

Це Наташа. Кохана Яріка. Не знаю як він її натренував, але половину останнього дня вона вкручувала на рівні голови групи. В якийсь момент на бетонці за перевалом Наташа обійшла мене шо стоячого. Мені було аж незручно…

 

За газовою станцією невеличкий перекус. Поруч чабани випасають отари овець. Трохи синусоїд вгору-вниз і виїжджаємо на асфальт. Перед цим Дімітріус впав на спуску і погнув ротор. Хоч щось серйозніше за проколи. Жартую :) Ця поїздка в плані поломок виявилася досить спокійною: три проколи і один ротор.

Серпантиновий спуск до Климця досить цікавий: видимість чудова, повороти однакового радіусу, а прольоти приблизно однакової довжини. Тобто на першому віражі прилаштовуєшся, а наступних повторюєш проходження в той же спосіб. Щоправда, наявність на поворотах піску і щебню змушує знижуватися до безпечної швидкості.

В Климці останній перед обідом магазинний піт-стоп. Далі черговий довжелезний тягун. Ями на дорозі латані бетоном. Їдеться дещо втомливо, але який тут пейзаж! Пуста дорога без машин, запах хвої і ялинки вздовж маршруту. Такі собі Альпи.

По дорозі зустрічаємо іншу велогрупу, яка латається на узбіччі. Майже всі почергово біля них пригальмовують, думаючи що це свої.

Останні підйоми цієї подорожі. Долаємо Бердо (1197 м), Плай (хммм… ще раз Плай? Подивився у словник: «Плай, -ю, чол., діал. Стежка в горах») і Станешу (1154 м). На одній з цих вершин останній обід і чергова порція чорниці.

Це Лєна. Лєна маленька і під час вечері їсть так само мало. Але в обідній час вона так вправно надолужувала згаяне, що під час першого обіду удостоїлась звання токаря третього розряду. А під час останнього вона дістала з рюкзака курячу ніжку, яку возила протягом усієї мандрівки і так майстерно з нею впоралася, що кваліфікувалася одразу на п’ятий розряд. Вона сиділа в центрі кола, а ми навколо нашої жриці :)

Завершальний 12-кілометровий спуск. Руки притомилися від постійного тримання на гальмах. Була одна доволі довга страшно цікавенна кам’яниста ділянка. Така, на котрій кожну долю секунди треба було приймати рішення щодо вибору траєкторії руху. Уххх!!! Адреналінчик! Чоловіча частина група зацінила.

Лавочне – село на тисячу з хвостиком осіб в долині річки Опір. Як не дивно, але тут зупиняються поїзди – в селі розташована вузлова залізнична станція. Туди-сюди через перевал ганяють зв’язки з трьох локомотивів. Часу до від’їзду вдосталь. Заїжджаємо під міст покупати залізних коней. Із закладів харчування аж забігайлівка з магазином при вокзалі.

Дізнатися куди прибуває потяг не так просто. Станційні роботяги зорієнтували нас на 5-й вагон з голови, а колію мають оголосити за 10 хвилин до прибуття. Оголошення було, але із тих, що оголошуються якимось фоновим голосом за межами станції працівникам, а не пасажирам. Ну, а кому ж воно потрібне в такому невеликому селі? :) Добре, що бабка, яка продавала на платформі яблука, гукнула перед носом потяга, щоб ми перебігали на другу платформу. Та ж сама бабка потім по дорозі до Львова вперто намагалася продати нам, декілька разів пробігаючи вагонами, вино за 70₴ .

 Такі от вийшли емоційно насичені вихідні. Після п’ятничної розкатки просто вибух в суботу й неділю. До зустрічі Карпати! І величезне дякую усім хто був поруч!

Реально пройдені треки:

Львів

День 1

День 2

День 3

Бюджет:

Квитки: Київ-Львів 138,31₴, Лавочне-Київ 135,57₴, Львів-Сянки ~38₴

Готель (2 ночі, 2 сніданки, 2 вечері) 515₴

Обіди, морозиво, квас приблизно по 100-120 ₴/день

Разом ~1200₴

Копірайти. Фото Vitox, Indik, Palyanizza, Personal Liberty, Pythonich, A-Team, мої.