Домашня вершина

Осіння гонка для мене стала частково організаторською. Оскільки трек не видозмінювався протягом  двох років, було вирішено додати нову ділянку. Вона також знаходиться в яру, але від уже наявних чотирьох подібних між собою різких спусків-підйомів відрізняється суттєво. Спочатку траса петляє між деревами на горизонтальній своїй частині. Далі слідує спуск – тут він не такий крутий і проїжджається частково на гальмах через те, що москалі викопали яму :) Для тих, кому страшно в яму, прокладено довший на пару секунд об’їзд. Потім невеличкі синусоїди по яру з заїздом в канаву, проїздом під тріумфальною аркою і через кам’яні ворота. Завершується все довгим тягуном, який виїжджається на 1-1 по сухій погоді – принаймні із того, що я бачив, то більша частина учасників Осені його чалапала на своїх двох. В підсумку додалося ще з півкілометра.
 Учасників цього разу поділили по віку. У моїй 30+ було шестеро. Ми стартували відразу за експертами, яких також було шестеро і які ще проїжджали на старті додаткові короткі спринтерські кола. В результаті п’ятеро поїхали паровозом, а шостого ми підчепили до свого паровозу. Щоправда ненадовго. Подіумна трійця окреслилася відразу. Протягом першого кола я постійно дихав у спину Цупруну і Конику і міг їх обійти на власноруч накопаному тягуні, але не дозволила надто вузька стежка. Випрошені у друга перед гонкою болотяні покришки давали суттєву перевагу на таких ділянках. На сінглі мої суперники дещо відірвалися вперед, але на останньому ширшому апхільчику я таки очолив паровоз.

На другому колі Цупрун на деякий час знову вийшов вперед, та підйоми він проходив гірше. Взагалі я сподівався, що з часом він видохнеться і відстане, але він вперто не зникав із зони досяжності, а його персональні вболівальники постійно нагадували, що він поруч криками «Валєра, Валєра…»

Ніяк не вдається урівноважити збиту дихачку. Кілометраж і набір висоти за останній місяць був досить-таки солідний, а от зі швидкісною підготовкою через форс-мажорні обставини цього разу не склалося.

На третьому колі вперед був вирвався Володя Коник. Я ще й до всього умудрився підсковзнутися на колоді перед вертольотом. Але суперник у свою чергу розпластався внизу на контруклоні і в результаті залишився позаду, шукаючи згублений спідометр. На деякій відстані все ще тримався Валєра Цупрун, але відрив уже зростав. Дихачка стабілізувалася. От і гуд – головне тепер самому не затупити.

На четвертому колі обігнали кругові експерти – найважчий тягун вони повністю виїжджають на колесах. А під кінець кола з’явився привід запанікувати. Ноги почали подавати передсудомні сигнали. Твою ж дівізію… Дежавю Осені-2013… Ну ладно, тоді я був зовсім неготовим, але ж зараз…

П’яте коло. Сінгл заспокоює. Хтось переслідує… Слава богу, знову хтось із експертів. Останній заїзд на останній апхіл таки робить свою чорну справу. Біжу поруч з велосипедом. Треба було трохи пришвидшитись. Судома ніяк не відпускає, а позаду Валєрка вже з’їв всю мою накопичену перевагу. На галявині переживають вболівальники. Чучуть полегшало і я вскакую на вел. Таки перший, але з мілісекундним відривом.

Наступною стартує категорія «18-30» і одна дівчина. Через 5 хв. вони дружною групою повертаються назад – якийсь алєнь перев’язав розмітку. Екстрено поправили і дали повторний старт. Коли ми по завершенню гонки збирали стрічки, знайшли ще декілька таких перев’язаних або порізаних на дрібні шматочки. У мене нема слів…

У цій категорії інтриги не було – перший, другий і третій їхали з величезним відривом один від одного і від групи 4-7, в якій відбувалися хоча б якісь ротації.

Коротко по виступу. Перемогою задоволений, а власним часом – радикально ні. Влітку їхав швидше і стабільніше. Ну, і стосовно підготовки – такий собі пунктик в голову: кілометраж кілометражем, але без тренувань швидкості на гонках робити нічого.

По трасі. Сподобалось власноруч накопане :) Блукаючи місцевістю, знайшли ще одне страшно цікавенне місце – якщо не на весну, то на літо буде черговий апгейрд.

Сальто мортале на березі Росі

Дещо запізніла публікація, але ладно...
Для початку три рядки філософії. Мій звіт про попередню гонку завершився фразою «Учи матчасть…» Все зводилося до того, що або тренуйся і займай високі місця, або нєфіг… На рідному Гайку вдаряти «ліцом в грязь» аж ніяк не хотілося.

Власне, саме проведення довгий час стояло під питанням. Допоки найголовніший організатор Руслан Підгорний не вийшов на зв’язок з Італії. Звідти ж він і координував процесом.

За місяць до гонки я виїхав на трасу перший раз. В темпі вище середнього проїхав коло приблизно за 10:40-10:45 і заглянув у статистику. Мої дані за осінь 2013 становили 11:25 перше (і краще) коло і 12:25 середнє. Кгхм, аднака… Наступного разу я додав швидкості і видав 10:20. Чесно кажучи, аж пожалів, що невдовзі їду на море і цей відпочинок зіб’є мені всю підготовку.

Тим не менше… За тиждень з хвостиком я з Русіком Пенькасом насипали контруклон на найстрьомнішому елементі траси. Попередні рази чимало гонщиків долали цей вертоліт пішки. Згораючи від нетерпіння, в той же вечір подався його прикатувати. Сам контруклон був ще м’яким, а під’їзд до нього ми зчесали – від чого суттєво погіршилося зчеплення.  Все це призвело до того, що шандарахнувся і погнув сідушку. «Хто спішить, той людей смішить».

За два дні до гонки ми зібрали на стартовій галявині шість пакетів сміття.

А ось уже і гонка. Петлю на стартовій прибрали. Нарешті до мене дійшло чому так відрізняються результати осеней 2013 і 2014… Хоча тут приховувався певний дефект – викатані автомобілями колії призвели до того, що один з юніорів на них загримів. А може він банально не зорієнтувався в повороті?...

Юніорів було четверо, експертів майже два десятки. І розтягнулися вони досить таки довжелезним ланцюжком. Стабільно швидко їхав паровоз із перших трьох гонщиків. А переможець серед юніорів з гандикапом добрав декількох останніх експертів.

13:30. Наш старт. На вертольоті стоїть курява. «Навпомацки» знаходжу контруклон. На підйомі за ним з’являються перші пішоходи. Трохи сумбурно, але проїжджаю. Перші два кола їду паралельно із Дмитром Щипаком і Юрієм Матюхом. На третьому колі відпускаю їх дещо вперед. На сінглі добираю №44. І ось уже знову з’являються в полі зору 7-9 місця.

А далі був епік-фейл…

Перед виїздом на берег річки є невелика піщана ділянка. Заїжджаючи на неї, я не впорююся з керуванням і виконую сальто мортале з приземленням на голову.

Фуххх… Вперше реально зрозумів для чого велосипедисту шолом. Очухавшись, сідаю на вел. Якогось дідька не працюють передні гальма. Передня манетка вказує на третю передачу, а ланцюг на другій. Маніпуляції 2-3 нічого не дають. До всього ще й голова частково зайнята дослідженнями нововиниклих у ній зірок. Світосприйняття, одним словом, стало іншим…

Хотілося зійти з дистанції. Хрен з нею, з головою, але їхати швидкісну трасу на другій передачі якось зовсім не комільфо. Тим не менше, скидання на 1 і повернення на 3 дало результат (нєфіг міняти троси в переддень гонки). Гонка триває.

Відразу за яром знову переганяю 44-го. Той, як виявилося щось напартачив ще на першому колі, тому був круговим і по суті навіть не конкурентом. Четверте коло їду в повній самотності. Дівчата і кругові не рахуються. В самому кінці обігнав 120-го, але на апхілі він знову втік.

В підсумку 10-те місце. Грьобаний пірует відібрав дів гарантовані позиції. Вище? Хтозна… Це вже умовний час.

ПС. В якийсь момент я хотів видалити звіт про Пущу, але потім подумав, що хай залишається для порівняння. «Трєньки рішають» :)