Осінній Синевир

Віталік, або ж Вітокс. Наш орг. … Віталік збирається йти на оргську пенсію, а інші з цього приводу дуже переживають, бо хто ж як не Віталік?

Це цитата з крайньої організованої Вітоксом поїздки. А через два дні після написання звіту він вирішив не тягнути гуму до наступного року, придумав жовтневу подорож на Синевир і посвятив мене в орги. Поїздка з огляду на пору року і маршрут виглядала дещо авантюрною, але чому б і ні?

Спекотний вересень зіграв злий жарт – як тільки прийшов жовтневий холод, посипалися скасування реєстрації на поїздку. В результаті група вийшла дещо меншою, ніж планувалося на початку. Небесна канцелярія два тижні лякала своїми витівками – то посипала Карпати снігом, то поливала дощем. А перед самим виїздом таки заспокоїлася. Прогноз пообіцяв два теплих сонячних дні і останній мрячний і як не дивно, справдився на 100%.

В день виїзду Білу Церкву ще раз зачепив циклон. У Києві було просто холодно. Ден вирішив відповідно до антуражу одягнути лижний шолом і лижну маску. Із нових людей в компанії Антон Nenzar і Сергій Carlos. Carlos приїхав з доволі великим баулом і я засумнівався чи потягне він загальний темп. Потягнув.

День перший. Славське – Міжгір’я – Синевирська поляна – озеро Синевир.

88,5км/1517м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=ckcuwcmrgzbmpvbs

На вокзалі нас уже чекав Хантсман, який дістався старту попереднім поїздом. Екіпірувався він ще тепліше, ніж Денис. Власне, зранку у Славському тримався легкий мінус, тому нічого дивного.

 

Невеличка затримка на вранішню каву – і в дорогу. Сніданок заплановано біля підніжжя підйомника Захар Беркут. І хочеться, і колеться. Підйомник запустять на замовлення для десяти осіб. Хочеться нагору, але стримує невелика багнюка внизу, притаманна для близької до нуля температури. А вгорі скоріш за все приморозок і не всім хочеться мерзнути. Та й група не така велика, щоб її ділити. Вирішили їхати низом, хоча пізніше, коли під’їхали до перевалу, здалось, що таки можна було податися хребтом. Вершини злегка засніжені, а від’ємна температура вгорі не дала б розпуститися болоту. Ну таке… Крихта сумніву десь таки муляє. З точки зору подоланого далі маршруту ми нічого не втратили. І крім того є привід повернутися колись пізніше по теплому.

Далі за маршрутом спуск сільським твердим покриттям з ямами і калюжами. У Новоселицю усі приїжджаємо в крапинку. Дивно, що на Покрову церкви, повз які ми проїжджали, були зачинені. Як нам пояснила продавщиця, в одного священника декілька сіл і править він там, де в цей день храмове свято. Наприклад, у сусідньому Голятині – там навіть щось продавали на невеликих розкладках.

Оскільки до Міжгір’я ми дісталися досить швидко, а на наступний день також обіцяли теплу погоду, вирішили в лайтовий маршрут внести деякі корективи. По ідеї, на сьогодні ми встигали побачити і ведмедів, і озеро Синевир, яке було поза актуальним треком. А на завтра можна організувати хард.

Затарившись харчами на обід, підкорюємо перевал. Підйом довжелезний. Навіть в тіні дерев потроху пригріває, тому час від часу зупиняємося, щоб скинути зайвий одяг. Туман давно розсіявся, хмари розійшлися – зверху відкривається неймовірний вид. На лінії горизонту засніжені Великий Верх і Гимба, які ми підкоряли в серпні. Нижче за рівнем снігу немає і гори радують око різнобарвним полотном. Обід. Робимо постановочне фото, для тих, хто не поїхав, щоб вони думали, що тут тепло. Один тільки Хантсман псує кадр, так і не наважившись зняти шапку і куртку. Жартую – насправді було градусів десять, а їх вже хто як відчуває. Час від часу під’їжджають автобуси з натовпами «туристів». Ті виходять, фоткаються, не відходячи далеко від автобуса, хоча в 50-ти метрах види в рази симпатичніші і їдуть кудись далі.

Далі суперський спуск. Дехто їде, перевищуючи обмеження в 50км/год. Заглядаємо краєм ока на початок завтрашнього потенційного харду. Ніби як прохідний, головне щоб погода не підвела.

На під’їзді до Синевирської Поляни розташований один з вузлів оборонної лінії Арпада. Будували її тут під час другої світової угорські війська. Вона простягалася більш, ніж на 600 км по Карпатському хребту, перекриваючи усі можливі дороги, переходи і перевали. Не помогло – Червона Армія знала про цей напрямок і пішла іншим. Купа дурної роботи…

   

Заїжджаємо в Реабілітаційний центр бурого ведмедя. На території в 12 га проживає близько двох десятків ведмедів, які до цього утримувалися в неволі в жорстоких умовах. Така от тобі селяві – одна з найсильніших тварин виявляється замкнутою в тісну клітку через примхи когось із недалеких представників найвищої ланки еволюції.

Ті, що проживають тут давно, пересуваються великою територією. Тих, що привезли відносно недавно, потроху випускають у невеликі вольєри. Справа ж не тільки в адаптації до природних умов, а і до інших співмешканців. Ми стали свідками конфлікту між двома особинами – один з ведмедів постійно уникав близької присутності іншого. Годують їх фруктами, овочами, рибою, медом і борошняними виробами. 10-15 кг їжі на день кожному. В калоріях 12000-15000 Ккал.

 

По часу ще встигаємо на Синевир. Скидаємо баласт в готелі і їдемо на озеро. Дорога до озера асфальтована, але вгору. Причому чим ближче, тим крутіше. Саме озеро не вразило. Можливо навесні воно повноводніше і виглядає по-іншому, але зараз схоже на якусь велику калабаньку із натицяними поруч кафешками і сувенірними лавками.

Несподівано для себе за перший день набрали півтори тисячі метрів висоти. Нічого собі, лайт :О

В готелі тусить компанія п’яних дівах. Замутили в Антона термос. Правда, потім віддали. В принципі готель норм, але все враження зіпсувала унікальна методика управительки розрахунку вартості вечері.

День другий. Синевирська поляна – гора Пішконя – Колочава.

36,8км/995м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=erqsibhycptmwpwl

Прогноз погоди трохи полякав напередодні можливим дощем, але зрештою максимум мряка в районі обіду. Всіма можливими розвагами лайту другого дня ми скористалися в перший день, тож залишався тільки перехід через Пішконю. Забігаючи наперед, скажу, що зовсім вона і не пішконя – виїжджається практично на всьому підйомі.

Дорога вгору суцільно кам’яниста. Єдина незручність – це те, що каміння мокре і відповідно дещо слизьке. Їдеться повільно, але впевнено. Біля повороту на озеро Дике дорога стає горизонтальнішою і з’являються калюжі. З огляду на можливі переправи через воду вирішили «хвіст» відправити далі вгору, а самі завернули подивитися що ж там. Калюжа зустрілася тільки одна, але до самого озера треба було трохи апхілити.

 

 

Озерце доволі симпатичне. Виглядає живописніше за Синевір. В період золотої осені тішить різнобарв’ям. Посередині навіть острівець є покритий червоним мохом. На березі майже немає споруд і так само немає людей. Як казали брати Стругацькі: «Там, де асфальт, нічого цікавого, а де цікаво, там немає асфальту». Довкола озера можна об’їхати по периметру. В деяких місцях споруджені місточки. Місточки слизькі, але Антона це не зупиняє: «я по льоду на арені їздив» – сказав, і впав з велосипеда :D

Ближче до вершини обабіч дороги з’являється сніг. Трохи мрячить. Дерева закінчуються і снігу більшає. Спішуємося. Незручно те, що струмочки талої води течуть прямо по дорозі. Хочеться вже їсти, але до верху залишилося метрів чотириста. Гребінь заметений, але проблем з просуванням немає. На самій вершині Пішконі дме вітер – обідаємо під сніговою стіною. Південні схили гір навпроти без снігу і виглядають сухо. По ідеї, наш спуск теж має бути сухим.

 

Межа між снігом і не снігом більш-менш чітка. Хотіли відправити когось вниз скороченим маршрутом, але Віка сказала, що порівняно з Грузією тут дитячі забавки і нема чого видумувати. До всього ще й чорниці з брусницями трапляються. З-під снігу вони особливо смачні. Якась місцева пара збирає в рюкзаки мох для чаю.

Стежки не видно – йдемо по траві. На підйомі на Малу Гропу впираємося в замет, а далі знову норм. У планах було йти рівно по хребту через Ясеновець і Велику Гропу але вони присипані снігом, тому орієнтуємося на траверс із пошуком першої ліпшої стежки на спуск. Стежка знайшлася несподівано, тільки знаходилася вона на 100 метрів нижче, а щоб до неї дістатися треба було перемикнутися на велоальпінізм. По крутизні, щось схоже на Парашку, тільки вниз.

 

Хмари розходяться. Спуск неймовірний. Декілька разів зупиняємося для фотографій. Спочатку увесь контраст одного дня у вигляді зеленої трави, жовтих дерев і білих гір. Потім, дещо нижче, трохи швейцарських пейзажів. Поки ще там не був, але думаю, що чимось має бути схоже :)

 

 

Традиційне постановочне фото. Знову всі, крім Хантсмана, роздягаються. Цього разу він навіть кадр не псував – виглядає так, що всім тепло :D

Між селами Синевир і Негровець ми вперше за день вляпалися в грязюку – Віталік вирішив, що потрібно скоротити виїзд на трасу і знайшов коротку дорогу.

Купання «коней» в річці і за декілька хвилин ми в готелі. «Жандармська управа» в Колочаві розташована в приміщенні як не дивно колишньої жандармської управи. В інтер’єрі кафешки внизу чимало старовинних побутових речей. Багато вивісок і плакатів написані чеською. Як пояснив син хазяйки Олесь, в свій час дуже популяризував для чехів Закарпаття взагалі і Колочаву зокрема своїми творами письменник Іван Ольбрахт, що неодноразово бував тут у 1931-1936 рр. В готелі сподобалося, і навіть мишка, що вночі шаруділа в кульку з печивом не зіпсувала враження.

День третій. Колочава – Міжгір’я – (Воловець).

31км/348м набору

Актуальний трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=qwmdourfyeqtiovp

Ще з вечора почало дощити. На ранок ситуація не змінилася: прогноз давав легкий дощ протягом дня з посиленням в районі обіду. Попередні два дні вийшли досить насиченими, тому на завершення планувався чисто асфальт. А оскільки 70 км навіть з набором висоти все одно швидко проїдеться, було вирішено додати пунктик в культурну програму і відвідати місцевий скансен.

«Старе село» відображає життя та побут різних верств населення останніх трьохсот років. Ми були єдиною групою, яка вирішила відвідати музей в цей дощовий день. Нам дозволили заходити в середину будівель, незважаючи на заборонні вказівники. Всередині цікаво. Чимало речей. Видно, що до наповнення інтер’єру підійшли ґрунтовно. Порівняно з тим же київським скансеном, тут затишніше, компактніше і, повторюсь, більш наповнена внутрішня частина хат.

На території музею розташовані будинки представників різних ремесл: шевця, вівчаря, коваля, теслі, ткача. Є будинок шустера. Ні, не Савіка. Так на Закарпатті називали людину, яка «морщить» постоли. Також тут розташовані будинок сільського голови, парильна, жандармський пункт, церковно-приходська школа, корчма «У Вольфа».

Окремі локації присвячені політичним подіям. Закарпаття, як відомо, історично перебувало у складі різних держав. Ось плакат «Хай живе Закарпаття у складі Радянської України!» на будинку, збудованому в честь 50-річчя жовтневої революції, а на протилежній стороні куток «СССР. ГУЛАГ» з колючим дротом і списком репресованих колочавців. Ось угорський період, ось Бункер Штаєра, присвячений підпільній боротьбі.

На цій же території розміщений музей «Колочавська вузькоколійка». На рейках стоїть рухомий склад з паровозом, вантажними і пасажирськими вагонами. Інший рухомий склад стоїть поруч з пилорамою. За окрему плату можна проїхатися мотодрезиною.

Після музею їдемо без обіду і перекусів до Міжгір’я. Перед перевалом пролягає стара дорога через села. На асфальт, незважаючи на дрібний дощ, майже ніхто не хоче. Іванка, яка перед поїздкою переживала через вузькі гібридні колеса здається пристосувалася до умов і вирішила їхати невідомим хай і потенційно болотним маршрутом.

Зустрічаємося у Міжгір’ї. Група, що поїхала селами, приїхала з купою вражень від краєвидів, перегонів з конем і зальопана з голови до ніг болотом. Ми побачили туман на перевалі і більше нічого на ньому не побачили. А ні, ще Настя побачила саламандру :)

На спусках без гальм добряче замерзли що одні, що інші. Тому враховуючи дощ, що посилився, вирішили, що вражень на вікенд набралися вдосталь і замовили бусік до Воловця.

Копірайти. Фото Vitox, Indik, мої.