6-9 травня
2017 року
Наш орг на пенсії благословляє на кожну нову
покатеньку чи похід нового організатора в пошуках підходящого намісника. Цього
разу походом керував Олег, найновіша людина в нашій компанії і найближче
проживаюча до травневого маршруту.
Укрзалізниця внесла якісь незрозумілі зміни у
систему бронювання квитків і тепер брати їх організовано о восьмій ранку за
п’ять хвилин стало проблематичніше. Система рандомно показує зайняті місця, які
після подальшого хаотичного перебору і купівлі інших місць виявляються зовсім
не зайнятими.
Рахівський поїзд відправлявся досить рано, але
благо на роботі якраз перед від’їздом облаштували велопарковку, тому заморочок
із переміщеннями/відпрошуваннями було менше. Окрім нас у вагоні прогнозовано
були ще й пішохідники, а також група дітей, яких везла в Яремчу якась надто
переживальна тітонька. Вона ніяк не могла заспокоїтися, що її малі 13-14-річні
вихованці розкидані по вагону і все намагалася зібрати їх докупи. Навіть мамам
дзвонила, щоб ті дозволили дітлашні помінятися місцями. У дітей чомусь була радикально
інша позиція на все це переселення і частина з них вперто витримала облогу
власного купе. Час до сну був довгий, ми теревенили про все підряд і придумали
один з мемасиків цієї поїздки:
Це не
Іванка :)
День
перший. Татарів – Верховина.
43км/1491м набору
Актуальний
трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=xoperwogvqvqktoc
Татарів зустрів туманом і зачиненим на ремонт
вокзалом. Перший же апхіл чітко вказав на те, що весна Карпат дістається дуже
повільно і мокрого велоальпінізму у нас буде чимало.
Сонце почало пригрівати майже відразу. Ми
зупинилися на переодягання, Лєна показала якомусь місцевому діду альтернативну
точку зору на те як виглядають вранішні гори, а у нас виник другий мемчик, який
нас постійно смішив протягом наступних чотирьох днів.
Ще трохи пішкодралу. «Давайте не чекати зараз
хвіст, а то вони підтягнуться і почнуть схиляти до лайтового варіанту». Як
виявилося пізніше, такі думки в позаду йдучих дійсно виникали і це виявилося
правильним рішенням. Уже дещо вище сенсу повертатися не було і всі благополучно
перекваліфікувалися у велоальпінізм. Пішохідності в перший день було чи не
половина треку і мало який апхіл виїжджався, але все ж це в рази цікавіше за
асфальтний об’їзд. Навіть якщо дорога була не ґрунтова, а кам’яна, це каміння
було надто мокрим, щоб по ньому на понижених передачах якось маневрувати.
Діставшись хребта, ми побачили сніг. Взагалі на
другі травневі в Карпатах всі гори вищі за 1200 м були вкриті снігом. Говерла і
Петрос чітко виділялися білизною порівняно з нижчими хвойними вершинами.
Якщо сусідні гори радували око снігом, то наш
хребет милував око цілими галявинами крокусів. І тим, що нарешті з’явилась
можливість крутити педалі, хоча час від часу все одно доводилося спішуватися.
Не сказав би, що ми місили болото, але мокрих ділянок і великих калабань на
шляху зустрічалося чимало. Босоніж під час обіду ходити було не зовсім
комфортно. Земля поки перенасичена вологою і навіть незначні трав’яні градієнти
краще було пройти пішки, аніж видавлювати з себе 1-1.
«Бігом
фоткай поки не втік»
Зупинка перед двома останніми торчками. Чекаємо
хвіст. Лєна нарешті перезулася зі сліків на зубатіші «СмартСеми», і додавши
собі поінтів до прохідності, постійно переслідувала голову групи.
– Ну що, скільки там до спуску?
– Та фігня – два невеличких підйоми.
Угу…
А неприбрану лісову вирубку не бажаєте на десерт?
А снігові замети?
Особливо було цікаво йти посередині снігового
прольоту у сподіванні на те, що глибоко тільки у коліях праворуч і ліворуч.
Сподівання два рази не справдилися – один раз під ліву ногу, другий – під
праву. Тут же найдивніша і єдина за весь похід поломка – Янина передня манетка
висить на кермі без ознак життя. І ще трохи раніше Андрій Петренко не
розминувся з ялинкою.
Початок спуску виглядає нічим не краще за весь той
безлад, що був протягом дня. Женя Сео в роздумах: опускати сідло чи йти пішки.
– То витягни його взагалі і кинь вниз.
– Ти що, це ж Брукс!
– Ну тоді вел кинь, а сідло неси :)
Ближче до села сухіше і менше «живого» каміння.
Хоч на останніх кілометрах можна розслабитися.
Миємо транспорт у Чорному Черемоші і в садибу на
ночівлю. Сплю як убитий.
День другий.
Верховина – Вижниця – (дизель-поїзд) – Чернівці.
64,5км/ 533м набору
Актуальні
треки:
На цей день передбачався виключно спуск вниз, а
потім ще й дизель-поїзд до Чернівців. Тому коли після ранкових закупів виникла
ідея все ж таки додати трохи складності до треку, всі вчорашні непролазні хащі
і ходіння пішки відразу забулися. Я, Ден, Сео і Ярік вирішили перед спуском
дещо поапхілити. Підйом був не гірський, а типовим українським асфальтом. 5
кілометрів стабільного вкручування під палючим сонцем і, власне, всієї-то й
мороки. Зате тепер вниз більше :)
Вниз якби не розбита гравійка, то можна було б і
зовсім без гальм. Запам’яталася в Красноїллі підпорка під кабель прямо посеред
дороги – геніальне інженерне рішення!
Далі трохи асфальту вздовж річки, а потім
декількаразові переїзди з берега на берег ґрунтами. Воно ніби і сумарно вниз,
але якось так, щоб скинути 10 метрів, треба перед цим піднятися на 8. Постійний
рваний темп. Наша основна група десь у 5-ти хвилинах їзди попереду, але все
ніяк не доберемо.
Поблизу села Розтоки біля скелі з джерелом і
хрестом зупинились на перекус. З-за скелі поволі висувається темна хмара і чути
грім. Треба поспішати. І вітер в спину, і чомусь зовсім від цього не радісно.
Поодинокі краплі доволі швидко переростають в добрячу таку зливу. Відразу за
Розтоками місток через річку. Поруч з містком автобусна зупинка, що доволі
дивно, адже за 50 метрів через річку асфальт. Тим не менше, це наш прихисток на
найближчі 40 хвилин. Ми вчасно встигли заховатися – невдовзі до всього ще й почав
періщити град. Ґрунтовка добряче розмокла і на цьому наше крос-кантрі
закінчилося.
Дерев’яний місток через річку виявився справжньою
смугою перешкод. Дошки слизькі та ще й збитий незграбно. На протилежному березі
на терасі якогось недобудованого будинку чекає ще частина групи. Любителі
повного лайту відділилися дещо раніше і намокли, не знайшовши підходящого
сховку.
Траса не всюди підходяща для їзди: досить
пристойне асфальтне покриття час від часу розділене проміжками суцільних руїн.
Була думка дістатися своїм ходом до Чернівців, але
мокрим асфальтом зі свіжими калюжами якось не комільфо. Два вагони дизеля
очікують на платформі. Тих, хто приїхав найраніше, впустили ще за дві години. Дочка
провідниці порадила зайти в найближчу кафешку під назвою «Монако». Заклад справив
досить пристойне враження – зовсім не схожий на привокзальний генделик. Хоча,
тут же вокзал мабуть в центрі – скільки тої Вижниці?
У вагоні повно дітлашні. Шум, галас і «о боже,
коли вони вже заткнуться?»
В Чернівцях поселяємося в мотелі «Ковчег».
Харчування тут не передбачено, тому йдемо на пошуки в місто. Кидається в очі
велика кількість не то арабів, не то індусів, не то румунів, які навчаються в
місцевому університеті.
День третій.
Чернівці – Хотин.
99,8 км/ 1430м набору
Актуальні
треки:
Зранку з’явилась власниця мотелю і порадила
відвідати на сніданок кафешку «Pizza-Park».
Кафешка доволі атмосферна і прикольна всупереч надто вже банальній назві. Ще й
пиріжків на обідні перекуси набрали.
World space normal map
Незважаючи на солідний кілометраж, намічений на
цей день, вирушили на екскурсію містом. Найбільше враження від прогулянки – це
бруківка. Жах! Її в рази більше, ніж у Львові. Їдеш головною вулицею –
бруківка, повертаєш – бруківка, ще раз повертаєш – і знову бруківка. Ні, ну
якщо не велосипедом – то норм. Запам’яталась лавка з сонячною батареєю і usb-портами. А ще пам’ятник велосипеду, «п’яна» церква, ковані фігури на одній
з пішохідних вулиць, ну і звісно, університет.
Після цього ми знову розділилися і хоча їхати хард
через невідомий ліс після зливи було досить авантюрно, але «хто дурний?», – «я
дурний», – «поїхали».
Веселощі почалися ще на виїзді з міста. Трек
проходив через міський парк, рельєф якого зовсім не рівнинний, а ґрунт сильно
намок. Спочатку ми трохи намагалися крутити педалі, але невдовзі кинули це
марне діло і просто шукали вихід вниз, по якому можна було зійти, а не
зісковзнути.
Наступні десять кілометрів асфальту в лице дув
вітер і їхалося не надто швидко. Ярік зауважив, що ми досить довго їдемо селом,
а жодна собака навіть не вискочила назустріч. Спростувати його слова і
відстояти честь Долішніх Шерівців вирішив Живчик з останнього двору, який
досить довго біг за нами полем, по-собачому пояснюючи дорогу до лісу, повністю
ігноруючи заклики хазяїна повернутися бо рідного обійстя.
У лісі була глина. Чернівецький парк відпочиває.
Це була глина і в прямому, і в переносному значенні. В лісі все було в глині.
Вона була усюди. Спочатку вона зупиила Сео, потім Дена. Ярік вперто не здавався
і хотів їхати до переможного кінця. Якщо порівнювати свої теперішні Маунтін
Кінги зі стоковими покришками, то я б зупинився майже на самому в’їзді так само
як Ден і Сео. Навіть не знаю який фактор в покришках є ключовим з точки зору
залипання багнюкою – по-моєму ні ширина, ні зубатість не дає однозначної відповіді.
Як би там не було, їхати хардом ми майже відразу передумали. Ярік звісно вперто
не здавався і подався далі в ліс. Ми утрьох знайшли на виїзді об’їзну стежку і
заїхали в ліс ще раз через сто метрів. Їхалося більш-менш нормально до першого
яру і подальшого повороту на ту основну дорогу.
Фото не звідти, але стан дороги такий же
Ладно, назад – то назад. Стоїмо на галявині,
чистимося і плануємо подальший маршрут. Неподалік – хтось схожий на Яріка.
Проїхав він в результаті не набагато далі, а побачивши поруч ставок із коритцем
на кладці, вирішив терміново влаштувати банний день залізному коню.
Четверта година, а ми толком ще нічого і не
проїхали. Зрізаємо полем і виїжджаємо на трасу. Асфальт здивував. Такий же
гарний як під Євробачення. Щоправда ненадовго. Далі не такий ідеальний, але в
принципі теж більш-менш нічого. Зате постійні вгору-вниз і сильний вітер під
кутом в обличчя добряче дошкуляли. За Малим Кучуровим остання висока гора і
сподівання, що далі буде більше вниз. Цитата з Лесевого «Гамлєта» напрошується.
Бо треш третього дня тільки починався. Парк і
глина – це все була фігня. Мокрий 6-кілометровий ґрунтовий тягун між Ржавинцями
і Блищаддю зруйнував мою психіку. Я вже подумки уявляв себе завтра в
електричці, аби тільки більше не крутити педалі. Він то звісно виїжджався, але
в суцільних муках. Я навіть в якийсь момент вирішив іти пішки і швидкість руху
при цьому абсолютно не змінилася.
Десь по треку мав бути ще один ґрунтовий об’їзд,
але наша базова група заїхала по ньому не далі, ніж ми в лісі і попередила нас,
щоб ми туди не повертали. Ми зупинилися біля якогось колодця. По треку було ще
30 км, а уже шоста година вечора.
Але! Так само як було несподівано багато хардкору,
так само несподівано ґрунтовка вирівнялася, перейшла в асфальт, вітер потрохи
стих, далі просто неймовірний спуск, 58,6 км/год – максимальна швидкість на
спідометрі і 12 км як не було. Ще трохи і ми на заправці перед Хотином п’ємо
каву. Навіть ліхтарі діставати не довелося і на вечерю якраз встигли.
В готелі всі нам були дуже раді, а Лєнка на
радощах ледь не повторила свій «дідовий» номер :) «Хлопці приїхали!» 100 км і
півтори тисячі набору. Нічого так.
День четвертий.
Хотин – Кам’янець-Подільський.
45,6 км/ 717м набору
Актуальний
трек: https://www.gpsies.com/map.do;jsessionid=C3EF08EE03E3C257CF74906692B32A9F.fe2?fileId=kbtjbownlfixscdh
Четвертий день – відпочинковий. До Кам’янця рукою
подати. На екскурсію Хотинським замком маємо вдосталь часу. Зранку народу
зовсім небагато. Можна вільно побродити залами і пофографуватися без зайвих
людей в кадрі. Вражає експозиція, присвячена тортурам. Брррр…
На одній з вулиць Хотина нам зустрівся мужик з
неймовірно колоритною «копійкою». Він був радий, що нас так багато і ми на
великах, а ми, що у нього така тюнінгована машина.
Після Хотина заглянули на руїни Жванецької
фортеці. Лише одна недобита північна вежа – звісно не те. Вона в принципі зараз
виглядає якось нелогічно над невеличкою річкою Жванчик з огляду на те, що
зовсім недалеко протікає Дністер, над яким розташована Хотинська фортеця. Хоча
під кінець війни Хмельницького тут мала місце досить тривала облога козаками
поляків.
Поруч з вежею ще розташований дот.
Сео з Яріком постійно змагалися за те, хто їде першим в колоні. На околиці одного з сіл паслися корови і якась молода тьолочка відразу ж побігла до лідерів заїзду.
Сео з Яріком постійно змагалися за те, хто їде першим в колоні. На околиці одного з сіл паслися корови і якась молода тьолочка відразу ж побігла до лідерів заїзду.
В Кам’янець приїжджаємо зі сторони району
Карвасари. Народні байки оповідають, що тут жила відома на все місто курва Сара,
через те й назва така :)
Біля замку зустрілися з Олегом, який ще вчора,
відчуваючи близкість рідного дому, взяв і покинув нас.
Часу до потяга було вдосталь. Спочатку ми заїхали
на обід в кафе, потім покатали по краю каньйона над Смотричем, потім самим
каньйоном, тут же в каньйоні помили велосипеди поруч з водоспадом — це так
романтично – мити велик під шум водоспаду :), потім, враховуючи різке
похолодання, засіли в тому ж кафе до самого вечора.
На вокзаді нас розважав кіт, який бродив по
будівлі в намірах означити своє право на наші запаковані у чохли велосипеди.
Кам’янець-Подільський вокзал напівтемний і
малолюдний. Здивувала табличка «Рада ветеранів залізничного вузла» у кількості
двох штук на першому і другому поверсі. В той час як частина інших вивісок
взагалі не світилася, ця горіла яскравим вогнем, вказуючи тим самим ветеранам,
як серед ночі не заблукати на вокзалі. Цікаво, скільки їх у Кам’янці, якщо
пасажирів тут майже нема.
Ну і раз розмова зайшла про вокзал, то насамкінець
ще пару слів знову про Укрзалізницю. Чомусь вона виявилася зовсім не готовою до
похолодання. Такого дубаря в поїзді я не пам’ятаю давно. Процитую Максима, який
виходив зранку у Фастові:
«А тепер
про наших провідників сьогоднішніх. Коли я стояв у тамбурі вже на вихід, то
одна провідниця не дуже впевнено тримаючись на ногах (власне як й друга, й
зовсім не від коливань вагону) вийшла й тригранкою відкрила лючок сховища
вугілля, з якого в тамбур воно, власне, й висипалося (добре що мій ровер стояв
обабіч)... Навіщо вона це зробила мабуть й для неї самої загадка (а хотіла вона
насправді запалити цигарку, що, зрештою, й зробила, коли зібрала відро вугілля
з підлоги тамбуру). Але в неї були квадратні очі, що вагон заправлений
вугіллям, а усі мерзнуть!!! Якби ж вони знали що є вугілля... могли б ще з
Чернівців розпалити опалення... Проте виявивши запаси вугілля у Фастові
вирішили не розпалювати, щоб пасажири не здійняли бунт, очевидно (одна
провідниця наполегливо переконувала іншу не розпалювати до відстою на
Київ-пас).
Вийшовши
з вагону на сонечко хоч зігрівся (так, о 7 ранку на вулиці...). Сподіваюся ви
там до Києва не перетворилися на бурульки, бо чим далі тим в потязі ставало
холодніше.»
Не втік.
Копірайти: Фото Indik, Maksym, Palyanizza, Seo, Vitox, мої.
Ну і в кінці трохи реклами. «А спонсор даного блогу – квест-кімната від клубу «Догори Дригом»: Ви в
пошуках адреналіну і яскравих емоцій? Не знаєте як розіграти своїх друзів або
другу половинку? Тоді вам потрібен яскравий і насичений квест! Без паніки! Ви в
замкненій кімнаті. Разом з вами друзі, страшні таємниці і моторошні загадки.
Хочете вибратися? У вас всього година, щоб знайти ключі, заховані в секретних
місцях». Це на той випадок, якщо ви раптом опинитеся в Білій Церкві.
