Покуття в режимі сінглспід

Юххуууу!!!! Друга цікавенна спонтанна поїздка за місяць!!!

Власне, вона мала бути зовсім не спонтанна, а планова, але два місяці тому я не догледів реєстрацію на традиційний конституційний велопохід і тепер на душі легенько подряпували кошенята. Будучи десятим у резерві, тихенько змирився і наскладав альтернативних планів у вигляді автоквесту, риболовлі і підготовки гайківської велотраси…

Аж ось за добу до від’їзду – лист щастя від Вітокса! Дещо з сумом і жалем, але все переплановане нахєр! )) Онлі Карпати!

Друзі підійшли до ситуації з розумінням:

Маршрут Яремче-Надвірна-Коломия-Бучач-Тернопіль. Тема на форумі тут. 22 учасники. Бюджет орієнтовно 1700₴. Формат походу – цивілка, тож речей по мінімуму, ніяких баулів. Прогноз погоди лякає грозами – кидаю дощовик, вітровку і пакети для сміття.

П’ятниця, 16:15. Мої «сволочиська» в зборі (це таке дружнє звернення після минулорічного походу, який починався у Волочиську). Крім нас у двох вагонах, чимало пішохідників та інших велотуристів.
Запланований маршрут:
День 1
День 2
День 3
День 4

День перший. 25.06.2016. Синячка.
43 км / 1024 метрів набору.

8:28, станція Яремче. Збираємо велосипеди і через залізничний міст прямуємо до місцевого водоспаду. Тут доволі людно, але ми протискуємося до каміння і влаштовуємо на березі сніданок.

Далі так би мовити «з корабля на бал». Початок подорожі не передбачав ніяких поділів на хард/лайт-варіанти тому всі дружно й радісно карабкаються на гору Синячку. На відміну від минулорічної Парашки, вона в цілому проїзна за деякими винятками. Підніжжя нестійке: багато «живого» і подекуди мокрого каміння. Часом доводиться спішуватися.

Перший прокол. Латається Індік. Ненадовго. Через 10 метрів камера вибухає і всі зусилля йдуть коту під хвіст.

Голова з трьох лосів відривається вперед, а інша частина групи розтягується довгим ланцюжком – хто через швидкість, хто через відсутність треку. Через це ми періодично перетинаємося з одними й тими ж пішохідниками. Одна з груп шукає водоспад Дівочі сльози, але залишає його внизу.

Далі дорожнє покриття вирівнюється. Великі булижники зникають, але збільшується кут підйому. Стабільний режим 1-1/пішки. Пульс зашкалює.

Верхівка гори подібна до нижньої частини. Ліс дещо рідшає. Немилосерно палить сонце. Два літри води як не було. А це тільки обід…

Нарешті вершина. Ну майже… На декілька десятків метрів нижче. Тут є турстоянка і колодязь із джерельною водою. Для черпання води передбачений багор, але для фляг він незручний. Доводиться набирати перехилившись через край колодязя, балансуючи, щоб не хлюпнутися всередину.

Оскільки підйом затягнувся, на заїзд до єдиного в Україні діючого вулкану банально забракне часу – скасовується. Після обіду трохи синусоїд і спуск вниз. Покриття знову ж таки різне. Проколюється Сео. Через декілька сотень метрів ще раз. Під час другого проколу нараховує 5 дірок. Герметик – зло.

Коли здавалось би дорога дещо полегшала, у нас трапилось ЧП. Андрій Страдіварі зробив черезрульку і болісно приземлився. Переломів на щастя немає, але сильний забій і больовий шок. Дуже вчасно під’їхала Нива, яка відвезла його вниз в село Постоята. Мужики також викликали швидку, за що їм величезна дяка. Катя поїхала з Андрієм. Спускаємося частково пішки з двома велосипедами в нагрузку.

До села недалеко. Тут нам знову приходять на допомогу. Мужик на бусі, незважаючи на наближення грози і не зібране десь на полонинах сіно, транспортує безхозні велосипеди до лікарні. Світ не без добрих людей.

Надвірна. Черговий прокол. Вгадайте хто? На обличчі Сео жирним капслоком написано ЯК? Процитую Вітокса: «Скиньте хтось по Скайпу камеру 29" з "престою", бо тут усі веломагазини зачинені. Краще відразу три».

Гроза зрештою пройшла стороною, а ми сидимо під місцевою ЦРЛ в очікуванні товариша. У планах був ще заїзд на водоспад Пробій, але через форс-мажор так само скасували.

Готель Смарагд знаходиться безпосередньо в центрі Надвірної. Велосипеди в гаражі, готують ситно. Після вечері вирішили трохи прогулятися містом. Крім вирваних нещодавнім ураганом з корінням дерев більше нічого цікавого не надибали. Незважаючи на вдвічі менший від запланованого набір висоти, день видався виснажливим і засиналося на ходу.

День другий. 26.06.2016. Купі-купі.
69 км/378 метрів набору.

Набір сьогодні передбачається вдвічі менший, але небесна канцелярія продовжує душити.

Руїни Пнівського замку… За п’ять років, що я бачив його востаннє, тут підняли прапор. Над зарослими руїнами розвівається пошарпаний стяг – виглядає неймовірно патріотично. Навколишні дороги нагадують місячну поверхню. В одному з найближчих лісів знаходимо зруйнований ракетний ангар.

Село Ланчин. Через річку Прут перекинутий довгий і широкий підвісний міст. В одному місці він гойдається не вгору-вниз, а вправо-вліво. Крутяцько… :)

Влаштовуємо купання. Вода тепла. Річка мілководна, зі швидкою течією. Щоб втриматися, треба намацати під ногами якусь масивну каменюку. Ближче до лівого берега пролягає річище і там з головою. Місцева дітлашня навіть стрибає з берега. У мутній воді дещо стрьомно.

Ненадовго повертаємося на асфальт. Чогось не перекидаються вгору передні передачі. З величезним зусиллям витискаю другу. Ділянка пряма, вручну переставляю ланцюг на третю. Доїдемо до готелю – розберуся.

Через 20 км ще один підвісний міст і друге купі-купі з обідом. Наступний за треком міст знесла вода. Місцеві малі показують нам місце для переправи. Найвужче з найшвидшою течією :)

Ладно, додамо трохи кілометрів і переїдемо ближче до Коломиї. Частина групи захотіла різноманіття і таки перейшла вбрід трохи вище за течією.

Коломия. Центр. Музей писанки. Химерні кам’яні скульптури в парку. Чорна хмара відштовхує нас від третього купання.

Поселяємося у сусідньому з Коломиєю Вербежі. У готелі до питання вибору харчування підійшли просто: три варіанти комплексу на вибір. Для великої групи краще робити зрівнялівку. Один їсть кашу з м’ясом, другий без, третій картоплю, той яловичину, той телятину – це насправді плутає як тих, хто готує, так і тих, хто замовляє, а потім забуває що ж замовляв, або банально нагуляв апетит і захотів більше.

У дворі готелю є велика гойдалка і альтанки. А велосипеди завели в банкетний зал. Так урочисто велики рідко ночують.

Дивлюсь що ж не те з велом. Скоріш за все трос розпустився – ок, є запасний. Ага, фіг вам – такого варіанту я не очікував:

Запасної рубашки то точно ні в кого нема. Фіксую другу передачу.

Ах яке життя прекрасне! Попереду дві сотні кілометрів і півтори тисячі метрів набору захопливої прогулянки мальовничими Медоборами в режимі сінглспід з безліччю веломагазинів уздовж маршруту… Ну ти Русік і каркуша... Хоча до чого тут Русік – треба вчасно ТО робити.

Ніч. За вікном якийсь місцевий Лесик обізвав такого ж місцевого Любчика чимось нехорошим. Ні, Любчик звісно не образився, але ж Лесик неправий і Любчика він не поважає…

День третій. 27.06.2016. Хто в ліс, хто по дрова.
96 км/1095 метрів набору.

Сьогодні цілий день хмарно і прохолодно. Снідаємо о сьомій, щоб встигнути на електричку. Через трабли з передньою перекидкою триматися в голові мені сьогодні явно не світить. Напрошуюся в замикаючі. Тепер я маю рацію і слідкую за тими, хто в хвості або поломався.

Електричку до станції Гвіздець скасували. Не дуже то й хотілося в Гвіздець… :)

Виїжджаємо в поля. Рельєф дає можливість кайфонути черговим суто велосипедним моментом – ґрунтовим спуском без гальм зі швидкістю овер 50 км/год. Аааа!!!

Внизу афігєнський пейзаж. «Ти це сфоткав?» – питаю Блейза.

Поломка Жені Зулдана. Зігнута передня перекидка і ризик порвати ланцюг. Щось якось трохи вирівнюється в польових умовах. Женя тепер теж на фіксованій другій передачі. Тільки діапазон у нього 1-10 і колеса 29’.

Після обіду я мав би передати роль замикаючого, але вирішив їхати так і далі. Помилкове рішення. Їзда не своїм темпом протягом дня дається взнаки і в другій половині починає сильно виснажувати. Зрештою міняюся – +5 до швидкості :)

Дістаємося Дністра. Обідаємо на берегових кручах. Внизу тусуються байдарочники. По ліву руку кругла вежа Раковецького замку. Спускаємося вниз і вуаля! – вона квадратна. У мене вибух мізків. Щось не те… Вона ж тут одна… І в інших якось незручно питати… Розгадка в кінці звіту :)

Біля мосту між Лукою і Незвиськом знову сеанс гідромасажу. Каміння на дні Дністра не таке зализане, а течія дещо повільніша. Уже вдруге чи втретє латається Максим. Група зменшується – молодший Зулдан, він же Амід, він же Діма відчалює на Київ.

Тернопільський берег Дністра рельєфніший, ніж івано-франківський. А дороги в найближчих до ріки селах просто тихий жах. Цей втрамбований гравій на самому початку свого існування не був асфальтом, а зараз він таке враження, що розбомблений.

Вкотре виникає загроза дощу. Заїзд на Русилівський водоспад скасовується. Хоча Індік, Блейз і Джой Дівіжн туди поїхали. А далі була якась анархія. Частина групи дещо раніше залишилася в Золотому Потоці, ці троє подалися на додаткову петлю. Нас стало менше і ми розгубили один одного. Женя й Настя вирішили тікати від дощу через шосе. Я опиняюся в голові з Ларисою, бо у неї є трек, а у мене рація. Лариса рве вперед у повній впевненості, що ми когось наздоганяємо. В результаті у Жизномирі ми не можемо ні з ким вийти на зв’язок.

–       Віталік?

–       Максим?

–       Хто-небудь?

–       Хто-небудь на зв’язку – відповідає Блейз.

З-за повороту з’являється трійця з водоспаду. Так блін, ви ж накрутили зайву петлю… А де ж інші? Під’їжджають Вітокс і Пітонич. Де Іванка і Віка?.. – Теж на трасі. Перерахували хто де – ок, сходиться.

Перед Бучачем мокро. Дощ оминув усіх, крім Насті й Жені, які від нього вирішили втекти стороною.

При дорозі їмо черешні. Уже помиті :) По суті, це всього лиш друге дерево на нашому шляху. Минулоріч ягідних зупинок було по декілька щодня.

В Бучачі заїжджаємо на руїни замку. Теж не ахті і з прапором (навіть двома), але якось він гармонічно вписується в пейзаж. Взагалі, архітектура Бучача виглядає досить затишно. На одному з пагорбів височіє трьохсотрічний монастир отців Василіян заснований магнатом Стефаном Потоцьким. Неподалік ненабагато молодша ратуша. У центрі досить багато вікових будинків. А враховуючи горбисту місцевість все це можна побачити як на долоні десь із височини.

Ночуємо поруч в Підзамочку в готелі Мандри. Надана в користування мийка додає йому в графу «байк-френдлі» багато балів.

Перед сном Сео стрибає на батуті. Здається, чи не найбільше задоволення від поїздки отримав саме він. Його захоплювало все, що він бачив. Ну, і ще Блейз – але йому завжди весело :)

День четвертий. 28.06.2016. Паломництво.
85 км/993 метрів набору.

Посеред ночі нас розбудив грім. Гроза, яка примарою висіла попередні три дні, вирішила нас пожаліти і пролилась вночі. Зате залишила лише один варіант маршруту. Після такого потоку води про ґрунти не могло бути й мови.

В Підзамочку їдемо на руїни замку. Видно, що щось трохи підлампічується, але чи відповідатиме це зображенню на промоплакаті поки невідомо. На даний момент просто чотири напівстіни і в’їзна брама.

Далі за маршрутом скельний монастир у селі з комп’ютерною назвою Рукомиш. Цікава композиція хресного ходу у вигляді капличок на кожній станції. Поруч із церквою невеличкий водоспадик з басейном і статуями. Далі ще декілька сходових прольотів, печери і три статуї. Явно виділяється та, що в позі дзюдоїста. Від зла мабуть оберігає… На самій верхівці статуя «палаючого упівця» Юрія Михайлецького. В свій час він переховувався тут від комуністів протягом двадцяти років. А коли його знайшли, вчинив самоспалення.

По дорозі до монастиря Вова обриває трос переднього перемикача. Це вже третій передній переклюк, який вийшов з ладу. Заміна проходить не зовсім вдало, тому що Вова відразу ж рве ланцюг.

Частина їде в Зарваницю, частина залишається на додатковий ремонт. Збираємося біля магазину на закупи на обід.  Пітонич холіварить на тему алюм/карбон і в кого найдорожчий велик.

Зарваниця мене не вразила. Скоріше навіть розчарувала. При всіх моїх агностичних поглядах церковна архітектура мені подобається. Особливо католицькі храми –  зайдеш всередину і роззявивши рота, захоплюєшся величністю готики. Є такі храми, в яких дійсно відчувається якась особлива атмосфера. А тут такий собі комерційний проект для відмивання бабла. Одне з найпопулярніших в Україні місць паломництва. Ось це оголошення на вході просто убило:

Неподалік знаходиться купіль св. Анни і ще якийсь резервуар, з якого по ідеї мали б набирати цілющу воду. Але щось він обмілів і обріс зеленню. На пагорбі за храмовим комплексом хресний хід. Хто не може проїхати – проходить пішки, відмолюючи гріхи.

Дорога на виїзді з села збила з пантелику – тонкий шар бітуму, засипаний щебнем. Мабуть недаремно Автодор не згадувався у тому списку.

–       Віталік, ми так подумали, що з таким асфальтом краще вже ґрунтами.

–       Я не проти. Почекаємо хвіст і вирішимо.

Приїжджає хвіст:

–       Ну що, хто за ґрунт?

Двоє. Oto niespodzianka! :)))

Джой Дівіжн і Сео погнали вперед. Я вклинився у паровоз до Блейза, Індіка, Жені Ей-Тім і Норки. По рівній поверхні їхати на колесі просто кайф. Тупо зосереджуєшся на задньому колесі того, хто їде попереду і додатково реагуєш на перемикання зірочок.

За пелетон величезне дякую! Без третьої зірки це був найоптимальніший варіант. Щоправда в якийсь момент я вирішив рвонути вперед за що так само величезне вибачення. З мене должок :)

В Золотниках чекаємо на тих, хто позаду. Підтягується Віка і каже, що на ґрунт повернуло більше, ніж двоє:

–       Віталік, скільки людей з тобою грунтом?

–       Ми їдемо за вами, бо тут болото.

Тю… А як же хардкор? :) Зате вони бачили буйволів, а ми ні.

В Ходачкові зустрічаємо Сео, але він знову від нас тікає, а через декілька сотень метрів Джой Дівіжина. Ідея рвати вперед самому трохи його притомила і він приєднується до нашого паровоза.

Під’їзд до Тернополя із західної сторони афігєнський. Це тобі не 5 км східного тягуна. Тут можна розігнатися до 50 км/год їдучи в пелетоні.

Біля в’їзного знаку нас вкотре зустрічає Сео з фотоапаратом. Світлинка на пам’ять. По дорозі, сигналячи, проїжджає пікап. У вікні радісне обличчя Максима. «Ах ти ж чітер!» Насправді він вирішив остаточно перехопити лідерство за кількістю проколів. Завершальним акордом став вибух камери. Ґаме овер. Переміг.

Тут мала бути та сама фотка Сео, але він свої ще фотки не виклав, а у мене нема терпіння, бо я вже дописав. Тому спробував відтворити графічним редактором як можна ближче до оригіналу ))

До поїзда навіть з урахуванням вечері вдосталь часу. Заїжджаємо в парк поруч з озером. Катамарани! Півгодини радості і крутіння невелосипедних педалей.

Ну і кульмінація поїздки – Старий Млин. Найчудернацькішо оформлена 4-поверхова музейна ресторація у Тернополі. Тут і поїсти смачно, і очам є на що подивитися. Варто завітати.

Насамкінець подяки. Оргу; тим, хто займався готелями; фотографам; тим, хто допомагав у ремонті; тим хто розказував веселі історії; тим, хто тягнув мене у паровозі; тим, хто в останній момент витягнув мене в похід і взагалі усім, хто склав чудову компанію. Бо як кажуть: хочеш їхати швидко – їдь один, хочеш їхати далеко – їдьте разом.

Ну і тим, хто прийшов на допомогу після падіння у перший день, хоча вони навряд чи це прочитають.
Бюджет:
квитки на потяг 295₴
готелі 324₴+215₴+284₴
обіди, квас, морозиво ~110₴/день
Старий Млин ~150₴
разом ~1700₴
Фактичні треки:
День 1
День 2
День 3
День 4

Копірайти. Фото мої, Vitox, Personal Liberty, Seo7, Indik.
Розгадка: