Корівки, дамби й пиріжок. Або Нідерландські замальовки.

Нідерланди

Провінційна нідерландська розміреність... О четвертій годині закінчується робочий день. Хто машиною, хто велосипедом повертається з роботи. У другій за велосипедністю країні Європи тротуари в нашому розумінні відсутні. Пріоритет двоколісним. Прогулюючись пішки велодоріжкою, постійно треба мати на увазі, що ззаду тебе хтось може обігнати. Пішоходи як клас практично відсутні. На роботу на велику, в магазин на велику. Велосипед як правило з кошиком або баулом. Скутеристи так само користуються велодоріжкою. Доставники піци, наприклад. Обабіч розташовані чудернацькі кошики для сміття на зразок баскетбольних.  Їдеш собі такий на велику, кинув – триочковий :)

У невеличкому селі з тобою вітаються зовсім незнайомі люди. Мі-мі-мі… Щоправда, звучить  «добрий ранок» по-нідерланськи як «хує морген». А коли ти ще окрім цього включиш радіо, а там передають хороші новини; або щось купуєш, а тобі розповідають, який добрий товар. І твої українські мізки закипають від когнітивного дисонансу.

Але словом на букву «ху» лінгвістична скарбничка голландців не обмежується. Робін розповідав історію як він з двома українцями купував бутерброди у фастфуді. – «Дрі врот’єбал». Наші зніяковіли і повідвертали голови. – «З майонезом?» – «Ми точно у фастфуді?»

У них специфічні будинки. Невеличка компактна метрів на 50 будівля у два поверхи з величезними вікнами на першому, які займають чи не всю площу стіни. До всього ці вікна ще й не зашторюються на вечір. Власне, яка різниця чим займаються сусіди при вечірньому світлі, якщо в тебе вдома те ж саме.

У невеликих містечках будинки притулені один до одного, а десь між ними ще залишився невеличкий простір. Такі собі коричневі коробочки, рівномірно поскладані якимось перфекціоністом вздовж вулиці. Виглянув у вікно – поздоровався за руку з сусідом.

Країна, яка відвойовує у моря територію для проживання вздовж і впоперек розперезана каналами. У Леердамі місцева річечка заставлена катерами. Такий собі варіант дачного відпочинку.

Вздовж шосе так само слідує канал. За ним пасуться череди корів і отари овець, за якими ніхто не дивиться, бо куди ж вони подінуться з водяного периметру. Трава на пасовищі досить густа, завдячуючи місцевій вологості. До речі, пейзажі за вікном автомобіля не такі планово поділені на нудотні прямокутники як у нас. Ось тут тобі пасовище з корівками, ось тут поле, ось тут простягається лісова діброва не антропогенної форми – ну і хай собі простягається, ось тут шматок незайманої природи – ну і не псуйте. Ще в Top Gear з нас кепкували.

Оу, і ще один момент - що в нідерландців, що в німців – трава біля відбійників не коситься. Ризиків пожежі нема, і плюс додатковий світлонепроникний шар.

Оплата за парковку здійснюється виключно картою. У нас в зв’язку з цим навіть виник певний трабл. Але голландці доброзичливі люди і провели з нами бартер. Скупитися продуктами коштує близько до 20-ти євро на одного. При їхніх зарплатах, звичайно, повна фігня і простіше мабуть затаритися в магазині, аніж готувати вдома. Супермаркети у невеликих містах майже відсутні (принаймні у Херенвені ми не знайшли). Є окремі профільні магазини, які працюють щонайдовше до 18-ї.

Амстердам заполонили туристи. Звісно, внаслідок цього, він дещо брудніший. А в іншому – все те ж саме, тільки в більших об’ємах. Крім основної водної магістралі – річки Амстел – тут також безліч каналів. Центр – це декілька каналів у формі букви С, сполучених радіалками.

Відразу кидаються в очі житлові будинки, розташовані на воді. Така собі додаткова вулиця. Є підключення до каналізації, електромережі. Дехто посадив квіти, дехто розбив грядки, у когось сушиться білизна на шнурках, у когось гріється на сонці кіт.

Велосипедів у рази більше. Велопаркінги розтягуються на пару сотень метрів. В цілому нідерландці за велосипедами не слідкують: той скрипить, у того заіржавілий ланцюг. Багато хто їх навіть не прив’язує. Є такі, які уже й приросли до того місця, в якому їх покинули. Цілком можливо, що вони просто крадені – комусь треба було проїхатися в одну сторону. Поширена така байка, що дно водних артерій на один метр покрито велосипедами.

Біля дверей кофішопів відчувається характерний запах. Діапазон цін широкий Найдорожчий косячок коштує 24 євро. Я як некурящий взяв собі пиріжок за 8,50. Не вставило ні разу. Мабуть одного було мало. Кажуть, що третина туристів приїздить сюди саме за веселим настроєм.

Квартал червоних ліхтарів удень нічим не вирізняється на фоні інших. Ідеш, виглядаєш тих прастітуток, а їх нема та й нема. Опа! – Нарешті :) Стоїть у дверях в трусах і ліфоні. Перші поверхи розбиті на окремі кабінки. Зайде хтось собі, поласує полуничкою і піде щасливий.

В каналі поруч з Музеєм пароплавства зо два десятки вітрильників приблизно сторічного віку. Окрасою цією флотилії є копія вітрильника «Амстердам».

Тут же на набережній розташовані різноманітні механізми з майстерень XVIII ст. Дах будинку навпроти споруджений у вигляді східчастої тераси, облаштованої всілякими чудернацькими пристроями. Тут тобі і дуга, яка розпиляє водяну пару, що в 30-градусну спеку досить доречно, і фонтан, що приводиться в дію обертанням корби.

Біля знаку «I Amsterdam» натовпи охочих пофоткатися. Якось втискаюся і вуаля! – колекція обов’язкових для туриста фоток поповнилася. За тиждень до поїздки побачив подібну в когось на аватарці і захотів таку ж. Часом думки матеріалізуються настільки швидко і спонтанно, що залишається просто дивуватися і дякувати тим, хто комбінує зірками за оперативність.

Німеччина і 5 кілометрів Данії

В Німеччині по суті ніде надовго не зупинялися. З готелем стався провтик, тому вирішили їхати відразу в Данію. Німці прагматичні в усьому: у них в готелі тебе ніхто не чекатиме о десятій вечора, бронюй зарані, все має бути прогнозовано – ні спонтанності! Ну такоє…

Проїжджаємо кільцеву Гамбурга. Околиці заставлені портовими кранами. Аж о 21:30 заходить сонце. Після цього ще з півтори години сутінків. Ночі звісно не білі, але за сіруватим забарвленням частини неба можна визначити розташування сонця. І це тільки початок червня.

На кордоні з Данією перевіряють паспорти. На біженців-мусульман не схожі – ну і гуд.

Наступного дня пополудні повертаємося назад на кордон. Ворота в Скандинавію майорять п’ятіркою прапорів. Тут же на стоянці можна пообідати і прийняти душ за 1 євро. Замовлення приймає жінка-вихідець з Казахтану, тому мовного бар’єру немає. Якийсь поляк безрезультатно намагається оплатити Віатолл. Допомагаємо. +1 до нових навиків ))

Хочеться щось відвідати. В Бремен їхати не радять: пам’ятник музикантам не вартий того, щоб через нього робити зайву петлю до міста. Був варіант заночувати в Гамбурзі, але вирішили, що тоді до Берліна буде надто далеко, а зворотна дорога і так надто довга.

Неправильне рішення. Те, що готель треба шукати ще за дня ми уже були в курсі, а те, що на автобані до Берліна вони практично відсутні, а вказівних знаків на ті, які за 10 км в сторону немає – ще ні. Перший, у який ми зайшли дав привід вкотре недолюбити німців. На моє питання англійською відповіли довгою тирадою по-німецьки з коротким дубляжем «No rooms». Це притому, що стоянка поруч з готелем порожня. Падлюка…

За 250 км до столиці був мотель, але ми собі подумали що ще щось знайдемо. Ага…

Гуглим: є щось в стороні. Як тільки з’їжджаєш з автобана, з’являються вказівники. Де логіка? Якесь невеличке село з музеєм. Готель якийсь аристократичний і дорогуватий.

Ладно, наступним разом. Прямуємо в Польщу. Німецьку столицю вирішили не минати кільцевою, а побачити хоч краєчком ока і проїхатися по прямій через центр. Такий собі екстремальний заїзд. Вечірнє життя досить активне. Автомобілів, незважаючи на 22-гу годину чимало; багато велосипедистів, які рухаються проїжджою частиною; дорожня розмітка, яка постійно зміщується праворуч-ліворуч. В самому центрі метро виходить з-під землі і рухається естакадою. І ще чимало арабів. І все світиться різнокольоровими вогнями.

Нарешті німецько-польський кордон. Поляки не замикають готель о 18-й.

ВелоКрим 2013 (2.05-7.05.13)

От здавалося б: тільки закохаєшся, а виявляється, що це остання зустріч. Ще один архівний запис про колись популярне місце велопаломництва на травневі свята.

Кайф… Це неймовірне відчуття, коли о-пів на шосту ранку занурюєшся з головою в тринадцятиградусний Азов.

Так починався другий день нашої подорожі.

А за два дні до цього ми вчотирьох (я, Вова, Діма, Льоха) від’їхали поїздом з БЦ. Чи то пасажирська завбачливість, чи то спекулянтська зажерливість, чи ще який фактор призвели до того, квитки на 30 квітня (а з Києва й на 1 травня) зникли з продажу відразу після появи. Тому київська трійця мусила приїжджати електричкою в Білу Церкву. Тут вони в очікуванні поїзда відвідали парк «Олександрія» й випили n-ну кількість пива.

День перший. 65 км, 3:20 год. їздового часу.

Ковельський поїзд запізнився на півтори години – прибув у Новоолексіївку близько 9-ї ранку. Зібравши велики, через півгодини ми були вже в Генічеську. Генічеськ зустрів нас вороже: Вова проколовся, а я ледь не гепнувся у відкритий люк. У пошуках їжі натрапили на вірменську кухню. Замовили лагман, плов, салат, лаваш і чай. Причому порція лагману була такою, що ми подумали: «а куди ж їсти все інше?»

Поснідавши від пуза, покидаємо континент. Перші 30 км Арабатки нічого особливого собою не становлять. Вздовж спочатку асфальтованої, а потім бетонної дороги розташовано декілька сіл. Їдемо середнім темпом 23 км/год, почергово міняючись. Перед останнім селом – Стрілковим – бетон закінчується. Їхати краще тротуаром – він принаймні без щебеню. Зупиняємося на морозиво.

За Стрілковим починається славнозвісна «пральна дошка» – їдемо з постійними дрижаками. Особливі відчуття отримує Діма – його двопідвіс настільки резонує з дорожнім (кхгм… дорожнім?) рельєфом, що він відразу починає відставати від решти.

Дістаємося термального джерела. Після п’ятикілометрового тріпання організму – це найоптимальніша можливість зняти напругу. Із трьох арабатських джерел, про які мені відомо – це найкраще. Перше – закрите для загального доступу і знаходиться на території санаторію. Друге – занадто людне й запаскуджене, до того ж поруч звели відпочинковий комплекс і цілком можливо, що вже також недоступне (цьогоріч ми сюди не заїжджали). Третє (на яке ми заїхали) – знаходиться на краю цивілізації. Тут мало людей, температура води близько 36ºС, до того ж з’являється на маршруті воно саме вчасно – якраз, щоби відійти від першого шоку «пральної дошки». Я прозвав його Кін-Дза-Дзою – уявіть собі: жовтий пустельний пейзаж, басейн 10х20 з водою схожого відтінку і ржавого кольору насосна система, з якої ця вода витікає. За останній рік систему дещо модернізували пластиком – можливо й тут зводитимуть щось для «цивілізованого» відпочинку. Сумно…

О 15-й дістаємося страусової ферми. Наполеонівські плани подолати Арабатку за один день розбилися об той факт, що ми їдемо без наметів, а це останнє цивілізоване пристановисько. До того ж, «пральна дошка» тільки починалася, а в минулому році ми з баулами доперли на 35 км далі. Тому – привал. Вперше і востаннє за тиждень Вовині та Дімині погляди стосовно того як повинен проходити веловідпочинок зійшлися. Здерли з нас за проживання в дерев’яних піонерських будиночках по 120 грн. Зате компенсували бичками (3,50 грн за порцію) з пивом (4,50 грн). Я покуштував омлет ці страусових яєць. Нічого особливого – просто вдалий PR-хід.

Йдемо купатися в Азовське море. Не знаю, яка точно температура води, але повільно зайшовши, в ньому можна плавати. В минулому році (на тиждень раніше) була просто морозилка. Пам’ятаю що наше купання мало вигляд швидкого забігання, щоб збадьоритися, і вибігання назад.

День другий. 118 км, 7 год. їздового часу.

Прокидаємося на сході сонця. Купаємося у вранішньому морі та снідаємо легкою кашею з невеликою котлеткою, що входять у вартість проживання. О 7:30 вирушаємо в дорогу.

Купання у ранковій водоймі на сході сонця далеко від дому – це просто неймовірне відчуття. Це один із тих моментів, за які так обожнюєш походи.

Більша частина цього велодня – це 60 км піску. Пейзаж один і той же, дорожній рельєф також. Незаселена, адміністративно кримська Арабатська стрілка – це довжелезний степ шириною від 0,5 до 1 км, уздовж якого  паралельно йдуть 3-4 піщані дороги. Час від часу ти їх змінюєш у сподіванні, що сусідня дорога рівніша. Праворуч Сиваш, ліворуч, за насипом людського зросту – Азовське море. Часом трапляються поодинокі будинки. Збиває з пантелику як їх наявність, так і те, що тут, на краю світу, хтось мешкає.

Перші дві години відбувалася погоня за «велоорком»: Діма вирішив, що темп 20 км/год – вдалий спосіб боротьби двопідвісом проти «пральної дошки». Далі він випив місцевої мінеральної води із «залізного фалоса» і, завершення арабатського пробігу стало втечею від «велоорка». Наш середній темп становив 16 км/год.

Двічі звертаємо покупатися голяка – на довгі кілометри пляжу по обидва боки нікого. Обідаємо лавашем із консервами, яких учора було «для чого ти купив аж чотири банки?!», а сьогодні «чого всього лиш чотири банки?» і невеличким яблучком із двома залізничними пакетиками цукру. Після обіду знову прокол – цього разу мій.

Нарешті перший населений пункт – Соляне. 70-кілометрова піщана пральна дошка змінюється 12-кілометровою гравійною. Соляне явно не схоже на населений пункт, що взяв би нас учора ввечері на ночівлю, якби ми таки сюди приперлися. На базі відпочинку за Арабатською фортецею поповнюємо запаси води.

«Ти – не ти, коли голодний». Діма кіпішує. Вони з братом Льохою починають явно відставати. Наші з Вовою переконування, що не варто звертати в невідоме Кам’янське, а слід через 5 км по асфальту заїхати в магазин у Семисотках ні до чого не привели. За 300 м до магазину Дімин GPS сказав йому, що це дорога на Керч, а не на Феодосію, і вони удвох повернули назад. Нема слів…

Ми з Вовою швидко знайшли заміну. Доїдаючи подвійну порцію морозива (розраховували ж на чотирьох) познайомилися з Толею і Катею з Києва. Наобіцяли їм смачних чебуреків у Владиславівці, і вони нам повірили.

Після братів Комарових приємний контраст у велосипедному плані. Їхали вчотирьох доволі високим темпом протягом усього шляху. Як виявилося, вони беруть участь у гонках і в походах теж не новачки. А вчора взагалі накрутили нашим маршрутом 120 км!

Ще декілька слів на завершення про Арабатку. Порадувала велика кількість велотуристів, яких ми зустріли. Катіне запитання: «Чого людей сюди тягне після перших відвідин?» залишилося без відповіді.

Зазирнувши по дорозі на обіцяні чебуреки, дістаємося Феодосії. Тут до нас чіпляється дядько, який забезпечить будь-яким житлом у будь-якому районі і за будь-яку ціну. Намагання від нього відкараскатися завершилися на позначці в 60 грн. Подзвонивши господарю, він покинув нас на півдорозі, пояснивши де нас зустріне солдат Айзім. Слово «солдат» остаточно перехилило шальки терезів нашої недовіри до цього підозрілого суб’єкта. Не вистачало ще ночувати в казармі. Зрештою самостійно знаходимо комфортне житло за адресою ІІІ-го інтернаціоналу, 7/Шевченка, 2 (вважайте, що реклама J) за 50 грн з людини. Хазяйка побивається, що в сезон вона здає номери за 600, а той за 1000 грн.

О, благодатний кримський сервіс! Як казав один знайомий: «Крим – це місце, де з тебе попросять все, що маєш в перший же день, а відпочити можна й вдома».

Під кінець дня ушістьох йдемо на пиво/сік з видом нічне феодосійське море.

День третій. 65 км, 5 год. їздового часу.

Толя й Катя вирішили чекати групу своїх знайомих зі Щолкіного, тому зайняли номер ще на одну ніч. Снідаємо в кафешці «Кампарі». Потому «асфальтуємо» 20 км до Коктебеля. Толя навіть на «топталках» випереджає усіх, розважаючись на підйомах переслідуванням Камазів.

Нарешті перші гори. Маршрут знайомий мені і Вові з минулого року. Спочатку розкатка вгору-вниз із незначною амплітудою. Потім невеличкий хребетик уздовж такого ж невеликого водосховища. Цікавий він саме своєю мініатюрністю: спочатку різкий, але недовгий підйом. Потім синусоїда, на якій «крок ліворуч, крок праворуч – розстріл», вкінці ще більш різкий, ніж підйом спуск. Велосипедом спускаються не всі.

Піднімаємося стежкою Гріна (того, що «Алые паруса»). На початку улюблена альтанка «Путник, отдохни». Тут зустрічаємо двох велосипедистів, які сачкували паралельно нашому хребту «матрасною» дорогою. Далі затяжний підйом. Діма рухається зі швидкістю собачника, якого інші п’ятеро обігнали і вислуховує історії про Гріна і могилу М. О. Волошина.

Нарешті вершина. Тут знову незначні синусоїди вгору-вниз, а далі швидкісний спуск у Старий Крим. Наприкінці два «вертольоти»: перший глибший – тут у мене в результаті невчасного перемикання передач злітає ланцюг, на другий вилітаю по інерції.

Заїжджаємо в класну кафешку «Едем» на околиці Старого Криму. Замовляємо холодне куксі і шашлик. Наші нові знайомі залишають нас, і ми їдемо далі. На протилежній околиці селища розколюємося вдруге. Вова з Дімою знову конфліктують стосовно формату велопоходу.

Як важко підібрати компанію для мандрівки! Зійтися хоча б на таких моментах як рівень тренованості, витривалості й організованості. Мало людей – нудно, багато – анархія.

Діма й Льоха обрали асфальт, я і Вова – лісову дорогу в Краснокам’янку. Минаємо два закинутих дитячих табори. Сумне видовище: як у Чорнобилі, тільки без радіації. Піднімаємося вгору, часом навіть пішки:

– Діма мене б убив, якби сюди поїхав :)

– Ага, і мене за компанію :)

З’являються мухи – поблизу велике сміттєзвалище. Скочуємося асфальтом у село. З житлом тут не так легко як на узбережжі, але все ж знаходимо прихисток на веранді одного з будинків.

Чаюємо з видом на гори.

День четвертий. 64 км, 6 год. їздового часу.

Добра господарка вгощає нас гречаною кашею. Опісля йдемо на Великодню службу. Її править диякон Нікон із місцевого монастиря, а сама служба відбувається при каплиці військової частини майбутніх бійців підрозділу «Тигр». Кошики у нас скромні – по одній пасочці на кожного. По закінченню добрі люди вгощають ще й крашанками. Згадуємо стару традицію битви яєць – моє виявилося міцнішим.

Зрештою їдемо. Після підйому до вже згаданого звалища людської поваги до природи слідує довгий спуск. Розганятися до високої швидкості ризиковано – на асфальт української якості падає рябиста тінь від дерев, тому можна проґавити ямку.

Діставшись траси Судак-Грушівка, узгоджуємо подальший маршрут. Оскільки все досі проїхане вже знайоме з минулого року, варто внести якісь елементи новизни. «Асфальтуємо» довго й нудно до Грушівського перевалу, по дорозі заїхавши в Лісне на морозиво. Відтак переходимо на ґрунт і йдемо-їдемо ще вище. Дещо блукаємо й обираємо вузьку стежку. Незважаючи на її «пішохідність», я їй довіряю – принаймні вона не зникає серед зелені й практично горизонтальна. Два кілометри кущів – і ми знову на нормальній ґрунтовці. Минаємо один з численних партизанських монументів і перемикаємося на стабільні 1-2. Невдовзі надибаємо ще одну згадку про партизанів. Цього разу це не насип каміння, а землянка. Поруч колодязь із джерельною водою. Нарешті після генічесько-арабатських сірководнів і феодосійських вапняків свіжа чиста вода!

Починає глючити заднє перемикання: погано виходить з 1-1.

Пополудні спускаємося в Земляничне. Село татарське, є мечеть. Багато п’яних – святкували чи то православний Великдень, чи то місцевий Хидирлез. Якась чувіха:

– Посмотри, какие крутые велики!

– Сам тащусь, – подумав я :)

Інший мужик став нам розказувати дорогу, а потім попросив за послуги 4 грн.

Підкріпившись, вирушаємо на Морське. На розвилці Маскін-Ворон обираємо перше. Знову неважкий стабільний підйом. Потім дорога різко обривається. «А мосту вже давно тут немає», – кажуть нам з протилежного боку й явно потішаються з того, як ми карабкаємося через яр. Повертатися назад до об’їзної стежки було б надто банально.

Маскін дещо нас притримує – Вова знову проколюється. А далі ще одне надзвичайне веловідчуття – 9 км ґрунтового спуску! Ух, це щось неймовірне! Потім 6 км пологішого асфальту – і ми в Морському. Біля пам’ятника гітарі відбувається якийсь рок-фестиваль. Приєднуємося до Діми з Льохою, які вже знайшли хату. Так званий «літній» душ до всього ще й незрозуміло як працює. Спроба розібратися в чудернацьких хитросплетіннях труб, які реагували на поворот крана десь за хвилину ще більше мене заплутала.

Вечеряємо в «1000 зірок». Жити в них дорогувато, а от піца й борщ недорогі й смачні.

День п’ятий. 56,5 км, 7 год. їздового часу.

Знову пасочка й крашанки. І знову моє яйце найміцніше :)

Туман. Підіймаємося до Громівки, де нас угощають козиним молоком.

Підйом на Нижній Шелен важчий, ніж учорашні, але їхати можна. Зрештою, за дві години ми піднімаємося до 660 м. Тут прикольна галявина, але води немає.

Переходимо на велоальпінізм. Підйом на Верхній Шелен явно не велосипедний. «Мы как шлюхи – сначала взобрались на малый шелен, а потом на большой».

Далі ще цікавіше. Якісь чуваки на форумі написали, що проїхали з Ворона через Кок-Асан і Карабі до Сімферополя за один день. Карта вказувала на пішохідну стежку, але все може бути – вирішили спробувати. Г-г-г-г… Згаданий абзацом раніше підйом на Верхній Шелен виявився дитячою гіркою. Велоальпінізм чергувався з велопереносом. Витки серпантину змінювалися не в горизонтальній, а у вертикальній площині: 600 – 800 – 700 – 900. З баулами тут би не пройшли.

На висоті 1000 м виїжджаємо на хребет. Які неймовірні пейзажі! Це було варто усіх попередніх зусиль!

Трохи спуску, і довга дорога на Кок-Асан скінчилася. А тут обломчик :) Сардини, які мали замінити обридлу кільку викликали підозру, тому ми поїли аж лаваші із сирками «Дружба». Не той обід для такого виснажливого дня…

Після трапези – спуск до Нижнього Кок-Асана (це був Верхній). Спуск радує своїм різноманіттям: є і повалені дерева на дорозі, через які можна проїхати, і кам’яні річища, і ярок, застелений опалим листям. Під час спуску двічі зовсім необов’язково гепаюся. На Нижньому Кок-Асані за звичкою ділимося: Діма й Льоха – у Привітне, я і Вова (із деякими сумнівами) – в Генеральське.

Долаємо останній – п’ятий (!) за день крутий перевал і виїжджаємо на траверсу під Карабі-яйлою. Нарешті після шалених амплітуд – крос-кантрі на висоті шестиста метрів. Доїжджаємо до тур стоянки Чигенітра. Затишне місце – за спиною неприступне Карабі, перед тобою захопливий вид на південне узбережжя. А ще тут стікає трубою вода, якої вистачає всім туристам.

Відмовляємося від Генеральського. Їхати туди годину-півтори, але дорога нам невідома, а приїхати поночі в некурортне село якось не хочеться. Спуск з Чигенітри вражає. Можливо даунхільникам це і в кайф, але крос-кантрійник в шоці. Сипуха і круто вниз. Часом доводиться злізати з велика. Після 3 км афігєвання можна розслабитися.

В Рибачому знімаємо хату з теплим душем неподалік моря. Вечеряємо в кафешці з комплексними обідами за 30 грн.

День шостий. 34 км, 2:20 год. їздового часу.

Я від’їжджаю на день раніше. Вова відсипається до приїзду Комарів.

Власне, тут можна було б нічого й не писати, якби не серпантин Сонячногірське-Алушта. Дежа-вю вчорашніх Шелено-Кокасанів. Фігачити десятипроцентним підйомом протягом 15 км! А-а-а!!! Хочу релаксу!