Полісся

2.05.15-3.05.15 (60 км + 110 км)
Трек

Пожежа в зоні ЧАЕС ледь не призвела до переносу подорожі на невизначений час. Втім прогноз погоди в плані напрямку вітру нас заспокоїв і ми вирішили не брати дурного в голову. Хоча на друге травня намічався дощ і мінімальну корективу ми таки внесли. Цього відсунутого дня виявилося достатньо, щоб через форум загітувати Демаса, і впевнитися, що Паша таки доробив ТО своєму залізному коню.

Вирішили їхати на Коростень не чекаючи ранку з нетривалою затримкою Русі на роботі. Впродовж двох годин їзди в лобове невпинно періщив дощ. Ми припаркувалися на стоянці залвокзалу і поснули прямо в машині. О шостій ранку ще мрячило, що аж ніяк не радувало і навівало думки про зворотну дорогу в той же день. На базарчик поруч почав прибувати народ. Варто зауважити, що коростенці значною мірою велосипедо-орієнтовані. Через дві години нарешті пригріло сонце. За сприятливих погодних умов планувалося подивитися на НЛО, але часу було обмаль, тому ми взяли квитки на тягу на 10:45.

Вагон незвично вузький і з дерев’яними лавками. З вікон видно суху поверхню і наші сумніви щодо якості дороги розвіюються. Через годину сходимо у Білокоровичах – вирішили відвідати затоплений кар’єр поблизу Рудні-Жеревців.  Як показав подальший хід поїздки така петля була зайвою. Кар’єрів у цих краях вистачає, а часу трохи згаяли. До речі, чимало сіл тут мають подвійну назву з приставкою Рудня.
Повертаючись із кар’єру, зрізаємо дорогу. На карті наша зрізка не вказана ніяк, а в реальності тут класна бетонка (найкраще покриття за перший день). За радянських часів тут була військова частина і, окрім дороги, вцілів ще якийсь ангар, в якому ми знайшли ось такий «трофей»:

Конструкція ампули передбачала запуск якоїсь хімічної реакції в разі необережного поводження, тому від гріха подалі ми її залишили. Можливо її знову хтось знайшов і ангару вже також немає… :)

Подальша наша дорога ­– суцільна ґрунтовка (якщо так можна назвати втрамбований пісок), що проходить напівзруйновані села і мальовничі ліси. Вартий уваги затоплений кар’єр за Дібровою. Його розміри просто вражають. Ми кидали вниз схилом каменюки і з роззявленими писками дивилися як вони льопаються у прозору воду.

До речі, Вікіпедія стверджує, що у 1989 році смт. Діброва внесено до переліку населених пунктів, що підлягають обов'язковому відселенню внаслідок радіоактивного забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС. 306 сімей було переселено до селища Дубище Рожищенського району Волинської області. Отакої…

Місцеве населення дике й недобре. Понищивши значну частину будівель у своїх селах, вони взялися за відмивання бурштину. Причому настільки сліпо й затято, що в кожному приїжджому вбачають конкурента. Недаремно дівча з електрички назвало їх «клондайщиками». Могли би й попуститися, враховуючи популярність цього маршруту серед велотуристів. Нам пощастило – ми удостоїлися лише підозрілих поглядів.

Дістаємося Кам’яного села. Несподіване місце – їдеш собі одноманітним березово-сосновим лісом – аж тут раз! – з’являється широчезний масив з величезними валунами. Колись дуже давно, 100500 років тому назад їх натаскав сюди льодовик. Знайомі геологи сказали, що в Європі ще одне подібне місце існує десь у Прибалтиці. Легенда щоправда стверджує, що то колись бозя покарала нечемних людей, перетворивши їхні хати на каменюки і навіть залишила сліди на місці події. Але ті сліди знаходилися десь обабіч основного масиву, тому ми, не маючи особливо часу (перший кар’єр виліз боком) трохи полазили по тому, що було ближче і поїхали назад.

До Дідового озера в перший день ми не дісталися. Сонце сідало і треба було терміново шукати пристановисько, бажано подалі від місцевих очей. Повечерявши мівіною з консервами, вклалися спати. Ніч видалася холодною – всього +2°C. Особливо було холодно тим, хто влігся скраю (я і Паша). Одяг в принципі рятував, але не на всі 100%. Якби не цей факт, то взагалі спав би як убитий, що досить дивно для першої ночівлі у поході. І, як не дивно, ніяка звірина поруч теж не вешталася, а то завжди лежиш весь насторожений і думаєш, хто до тебе шкребеться в гості.

Ранок був набагато теплішим на узліссі порівняно з самим лісом, тож ми перетягнули всі свої манатки. Поснідали гречкою з тушонкою і взагалі займалися незрозуміло чим, поки сонце не піднялося дуже високо.

Дідове озеро особливо враження не справило – одне з численних тут боліт, перекрите дамбою. Натрапили на якусь давню поміщицьку бруківку. Така собі цегляна дорога до Смарагдового міста.

На цьому лісовий масив закінчився. Що можна сказати про умови? Всюди пісок. Але в більшості випадків придатний для проїзду. Калюж майже не було. Хоча видно по маршруту, що після тривалих опадів вони з’являються. І досить таки великі. Кровожерливих оводів теж не було. Ще в яйцях набираються сил. Кажуть, що влітку тут із-за них пекло.

В’їжджаємо в село Кованку. Невелике село, але гарно асфальтоване. Щоправда вода в колодязі мала колір розбавленого тархуну. І пішохідний перехід фіолетовий. «Життя прекрасне, коли кольорове» :)

Далі з’явилося північне пухнасте звірятко… У всій своїй красі… Як виявилося, асфальт існував лише в межах села. За ним слідувало 8 км архаїчної бруківки. Продовження тієї, що була в лісі. Але Смарагдове місто ми вже проїхали, а далі явно знадобилися б або летючі мавпи, або чарівний буревій, який би переніс нашу компашку трохи вперед.

Пісок між камінцями вимився. Залишилися лише дбайливо викладені у свій час червонясті брили. Маловиїжджене покриття створювало ефект повної присутності. Це було навіть не 3d, а якесь 5 чи 6d. Як писав хтось на ВелоКиєві: «Рельєф приблизно такий: +^^///^#/_/|-\\//_|~//^^». Причому альтернатива цьому жахіттю мала вигляд глибоко зрихленого піску. Об’їхати лісом теж не варіант. Особливо страждав Діма – пісок він не любить в будь-якому стані, а тут і поготів. Цікаво, чи давав за совєтів місцевий колгосп «п’ятілєтку за чєтирє года»? Чи все списувалося на утруску? В тому числі і вантажівка, яка везла урожай :)

Невеличким асфальтним латкам ми раділи як малі діти, наввипередки заїжджаючи на ті їх ділянки, що були довшими хоча б на 10 см.

В кінці цього пекла нас чекала винагорода у вигляді піщаної дюни на узбіччі. Власне, винагороджувалися лише три людини – четверта нас тільки фоткала, тужливо зауваживши, що залишилося ще 90 км шляху…

Зате це був асфальт. Щоправда і тут з нюансами. Овруцький кряж додав трохи рельєфності. Згодом вирівнялося. Десь серед цих пагорбів мені вітром навіяло смс-ку: «Вітаємо в Білорусі». – «Яка ще Білорусь?! До неї 20км!»

Місцеве населення з цього боку Кам’яного села добріше. Хтось мрійливо хотів податися з нами світ за очі, хтось гукав «Слава Україні!» Повідомили, що в межах двох годин їзди проїжджала ще якась велогрупа. Не наздогнали.

Медитація

Запримітив одну цікаву фішку – будинок із пофарбованим на синьо шифером. Здавалось би, дрібниця, але як вона вирізняється на фоні рутинної азбестово-цементної похмурості. А ще у Нових Велідниках стоїть синагога. Архітектурно, звичайно, це простий будинок, але ж люди туди приходять. І ще одна цікава особливість цього регіону – колодязі-журавлі.

У Норинську ще один величезний гранітний кар'єр. Діючий. Незрозуміло, щоправда, чому гравій залишають тут же на купах, а не розсипають по сільських дорогах. Принаймні одна, варта уваги, нам відома :)

Дамбас :)

Далі через ліс прямує таки гравійка. Довга-довга, червона і закатана. І ось з таким сюрпризом.

Я потім так собі потім подумав, що це був мені подарунок до 10000-кілометрового ювілею :) Можна запровадити традицію :)

Знову асфальт. Світлого часу залишається обмаль. Я займаю місце паровоза і… тут щось не те… Ноги ватні і ледве їдуть. Не маючи спідометра, я урвав під 30 км/год, а мої «вагончики» були й зовсім не проти. Через 5 км я почав здавати до 22-23 км/год і вони «доброзичливо» запропонували помінятися.

За 5 км до Коростеня «на лагєрь обрушилась ночь». Тут ми пережили безжалісне бомбардування хрущами. Ці тварюки вдарялися куди тільки могли. Навіть рота було страшно відкривати.

Нарешті Коростень. Можна дещо послабити темп. На стоянці нас уже зачекалася машина.
ПС. Свіжа публікація на Українській правді стосовно наших вражень щодо місцевого населення: http://life.pravda.com.ua/society/2015/06/2/194898/