28 червня - 30 червня 2019 року
Як правило якесь бажання написати звіт виникає
ближче до закінчення поїздки. Цього разу вихідні видалися настільки насиченими,
що тези почали відкладатися в голові фактично відразу.
За два дні до виїзду карта чудового погодного
сервісу Ventusky показала декількагодинний дощ акурат на час
виїзду. Вірніше, не так…
Під час попередньої великодньої поїздки всі чотири
дні, коли територію України покривала одна суцільна дощова хмара, ми
примудрялися петляти поміж дощами і назбирали від сили годину мряки. Змокли ми
уже по приїзді, по дорозі від потяга до домівок. Їдучи ці нещасні 10 км і
проклинаючи грьобаний дощ і зниження температури я думав про те, що ще жодного
разу не потрапляв на дощ під виїзд.
Думки матеріальні :) Хоча певною мірою фартонуло й
тут. Гроза почалась за годину до запланованого виїзду з дому і за цей час
практично вщухла. Але як кому. Більшість приїхала не своїм ходом. Особливо
«пощастило» Антону, якого у Фастові безпосередньо на платформі застала друга
хвиля, коли уже на горизонті з’явився поїзд.
День перший.
Заліщики – Скала-Подільська.
84,15 км/ 1233 м набору
По дорозі, у Хмельницькому були піца з пивом у
поїзд від Фаната. За що йому величезна подяка від групи.
Прибуття о третій ночі, спалося так собі. Трохи
почекали на вокзалі поки почало сіріти. Пішохідники розмістилися на карематах
безпосередньо у приміщенні вокзалу. Там було доволі тепло. Якраз на День
Конституції спала страшенна спека і надворі відчувалась свіжість. В цілому, це
похолодання видалось дуже доречним. +20°С замість +35°С – саме те для тривалого
вкручування.
На оглядовому майданчику над Заліщиками дме
сильний вітер. Снідати холоднувато, але шикарний вид на півострів, що утворює
петля Дністра, і очікування сходу сонця тримають нас на пагорбі.
Колись, за часів Австро-Угорської імперії та Другої
Польської Республіки місто було одним з найвідвідуваніших курортів. А в 30-х
роках сюди курсував експрес «Люкс-торпеда», який долав відстань від Тернополя
швидше, ніж теперішній рахівський. Але за часів «нєрушимого рєспублік
свабодних» Заліщики перетворились у типове радянське містечко і залишилось
тільки милуватися меандром з високої гори.
В Дорошівцях нас
чекав пором. Величезна металева платформа спочатку
перетягнула з протилежного берега два камази, а потім назад нашу компанію. Показник
навігатора коливався в районі 1 км/год. Обійшовся такий транспорт у 15₴ з
людини.
На тернопільському березі Дністра дуже багато
теплиць. Окрім Фірташового комплексу DF Agro у його рідному Синькові, їх
взагалі чимало по навколишніх селах.
Поблизу Колодрібки останній
вид на Дністер. Зручний оглядовий майданчик і шикарний пейзаж.
Далі були метелики. Ці помаранчеві створіння, які
вже другий рік через аномальну температуру вилуплюються на світ в один день,
злітали в повітря з-під коліс у такій кількості, що оминути їх було просто
неможливо. Частина, на жаль, так і гинула на асфальті, але основна маса
змушувала сповільнити рух і їхати з роззявленим закритим ротом.
По дорозі трапилося декілька шовковиць. Із вишнями
і черешнями на Тернопільщині цьогоріч біда. Уже згадувані вище великодні дощі
тут супроводжувалися градом та іншими нехорошими метеорологічними явищами і
тільки поодинокі дерева запилились бджолами.
Кришталева печера у Кривчому – популярне місце.
Туристів чимало, облаштовані кафе і торгівля сувенірами. Вхід у печеру
знаходиться на пагорбі, потрібно ще 5 хв апити пішки. Квиток 30 грн з людини,
екскурсія від 10 чол. Із нашої компанії охочих побродити було менше. Ми
вирішили нікого більше не чекати і обійтися без супроводу романтичних легенд.
Ділянка печери для масових екскурсій грамотно
облаштована – заблукати важко. Спочатку іде довгий звивистий коридор, потім
маршрут закільцьовується. Сумарно це становить більше 2 км. Коридори повністю
освітлені. Висота стелі різна. Взагалі мали б видавати якісь каски на голову,
але чомусь я нікого в касці не бачив. Можливо через великий наплив людей на
День Конституції. Нам було простіше – у нас на головах були шоломи. Декілька
разів, до речі, стали у нагоді.
Порода гіпсова. На стінах химерні вискребені
візерунки золотавого відтінку. Щось на зразок паморозі на зимових вікнах. Поблискують.
Камінь Анальгін
Камінь для перевірки талії
Багато відгалуджень. Вони неосвітлені, часто
вузькі і під різким кутом вгору. Поверхня підлоги слизькувата, тому краще не
лізти. Наша група таки примудрилася випадково розділитися на кільцевій ділянці.
Чутність низька – два повороти і голоси та звуки губляться. Як ми не кричали
«Лєна, Лєна», Лєна знайшлася через деякий час у складі іншої групи і вирішила,
що з ними пересуватися прогнозованіше.
Схоже на поцілунок Інь-Ян
Ні на що не схоже
Пообідали в кафе при печері. По дорозі до готелю
чогось цікавого більше не було. Ну, окрім сильного бокового, частково лобового
вітру.
Спочатку в якості ночівлі планувався Борщів, але
на цей вікенд туди заїхала величезна група поляків і довелося шукати
альтернативні варіанти.
В Скалі-Подільській окрім невеличкого мотельчику,
був відпочинковий комплекс «Тридев’яте царство». Зроблений з розмахом, але при
цьому логічно виникає запитання: нахіба? Навіщо було вкладати стільки коштів у
ліпнину, статуї і картини на стінах? У смт на 4000 осіб і аварійними руїнами
замку, які оглядаються за 10 хв.
По вартості: 325 ₴ з особи за ночівлю, близько 100
₴ за вечерю і 75₴ за сніданок.
Ну, але менше з тим – помпезність, так
помпезність. Зручне місце для ночівлі є. До речі, коли ми туди приїхали, у
дворі готелю була гучна двіжуха, присвячена чиємусь ювілею. Гарно музика грала
– на пів смт. Але до 22:00 як і має бути.
Прогулялись трохи містечком. В центрі декількоповерхова
забудова, навколо – приватний сектор. У місцевому клюбі пацани ганяють кулі по
столу. На стіні клюбу поблискує меморіальна дошка місцевого уродженця, таваріща
галицького ревкому 20-х років, боротьбу за права пролетаріату якого вєлікая
родіна оцінила пізніше п’ятирічкою виправних робіт і пожиттєвою ділянкою землі
в Сандармоху. Але менше з тим – то 37-й, а зараз декомунізація на локальному
рівні у всій своїй красі.
День другий.
Скала-Подільська – Дружба.
98,45 км/ 1002
м набору
Спалося добре, хоча можна було б і довше.
На краю міста над Збручем розташований Скала-Подільський
замок. Комплекс цієї 600-річної архітектурної пам’ятки складається з палацу, зруйнованого
трохи більше, ніж наполовину, і напівкруглої порохової вежі. На території
покошена трава. Палац обставлений риштовкою. Написано, що заходити небезпечно,
бо кам’яні стіни погано тримаються купи.
Зайшли.
Руїни захоплюють. Крім двоповерхових стін, у
деяких місцях наявні відкриті підвали. Пофоткалися, набралися вражень і поїхали
далі.
На одній з околичних вулиць на апхілі з одного
подвір’я лунає: «Михайлику, біжи бігом, дивись!» От здавалось би, скільки уже
об’їжджено і не тільки нами, а покидаєш межі великого міста і на тебе
витріщаються як на якусь чудасію. Якийсь старший Михайликовий родич скандував
нам усілякі слова підтримки :)
У Лосячі заїхали подивитися на католицький костел.
Його шпиль було видно здалеку. Він височів над кронами дерев у голому полі і
манив до себе за декілька кілометрів. Він був прекрасний. І нічим не поступався
у прекрасності своєму побратиму з Солсбері.
Будувався костел на межі ХІХ-ХХ століть. І
функціонував, як не дивно, до 1970-х рр. У теперішній час відреставрований й
тут знову проводять богослужіння. Вуйко, що косив траву, розповідає, що
приїжджають сюди і з Тернополя, і зі Львова…
Трек дещо змінив загальний напрямок порівняно з
учорашнім днем і тепер вітер був не боковий, а плюс-мінус лобовий, часом навіть
повністю. Мені особисто після нормального сну принаймні до обіду це не
заважало. Чомусь більше ніхто не розділив цю думку :)
Хоча так як шпарив Вайсман, склалось враження, що
йому взагалі байдуже. Він тримався на чолі групи, без навігатора часто повертав
не туди, проїжджаючи зайві пару сотень метрів, потім наздоганяв і як ні в чому
не бувало знову їхав на чолі групи.
Вдруге в селі Чагарі. Тут є декілька вражаючих
скульптур, зроблених місцевим мастром. З 2015-го не змінилися :)
Далі наша невелика група розділилася на дві
частини. Віталік днем раніше на рівному місці травмував коліно і зараз крутив
через силу. Інших притомив вітер. Четверо подалося на електричку, а ми далі за
треком. Але на прощання разом встигли подолати одну дуже жестякову ділянку.
Весь наш маршрут проходив полями. І коли їхалося біля кукурудзяного поля чи
біля лісосмуги, то вітер дещо стримувався. А коли було щось низькоросле, то
метеоумови відчувалися по повній. На ділянці в два кілометри горизонтальної ґрунтовки
за чіткого лобового вітру накручувалося максимум 15-16 км/год. Потім була ще
одна, вдвічі довша, асфальтна, але безуспішно ті ж самі 15-16 км/год. І дещо
комфортніший ледь-ледь помітний тягун на 17 км/год. «Ви вже в Теребовлі?» –
дзвінок дезертирів. «Так, звичайно…» Дайте тільки з поля виїхати :)
По дорозі до Теребовлянського замку ніяк не могли
згадати, чи ми там були раніше. Були. Треба дещо підніматися, але не так щоб
надто. Залишки замку виглядають пристойно, але насправді це тільки нижня
частина стін. Те, що було вище, руйнувалося не один раз за свою 400-річну
історію. Історія Теребовлі сягає ще часів Русі і по суті замок в тому чи іншому
вигляді сукупно нарахує більше тисячі років. Поруч з замком розташований літній
театр і пам’ятник Софії Хржановській – дружині коменданта фортеці.
Минулого разу, здається в середину не пускали.
Цього разу ми приїхали за хвилину до закриття. Хвіртка була зачинена, але на
території ходили люди. З’явився хранитель ключів. Сказав, що це останні групи і
чекає коли вони вийдуть, а нових він уже не запускає, бо це завжди затягується
ще на півгодини. Після недовгих умовлянь пустити скраєчку тільки того хлопця,
що тут точно не був, зайшли і той хлопець, і всі інші :) Але ми вели себе
чемно, впоралися за декілька хвилин і навіть випередили ті останні групи.
Під завершення дня захмарилось і навіть здавалось,
що зараз задощить, але минулося.
День третій.
Дружба – Тернопіль.
88,75 км/ 638 м набору
У кожній з подібних поїздок є можливість порівняти
2-3 готелі, в яких ми зупиняємося на ночівлю. Часом вони всі схожі, а часом
кидаються в очі відмінності. Цього разу контраст був надто очевидним.
Купідончик зі стрілами явно програвав придорожньому мотелю.
Зранку нас зустрів господар, спитав чи відвідували
басейн. Зав’язалась розмова, у нього горіли очі, коли він розповідав про свій
бізнес. Номерів у мотелі більше, ніж достатньо – можна сміло заїжджати великими
групами. Є сауна, басейн і джакузі. Ресторан. Сонячними батареями покриті всі
можливі дахи. Вода своя. Продукти з поля теж. У відпочинковій зоні є гойдалки і
гамаки. Займається цим він і його родина – тут же розташований триповерховий
будинок, де вони всі живуть. Жаліється на безвіз – всі працездатні виїжджають
за кордон, на місці ніхто не хоче працювати.
По вартості 150/100/60.
Пообіцяли написати всіляких позитивних відгуків.
Так, хто ще з групи не написав – бігом! :)
Лайтовиків на третій день було менше. Трек
передбачав петлю через Скалат. Тобто спочатку мало дмухати в спину, а потім як
завжди.
Зустрічаються калабані. В перші два дні їх не було
– і ось.
В полях натрапили на горох. Ну теж норм за
відсутності вишень.
У Сороцькому залишки католицького костелу. Ззовні
поки що цілий, дах уже починає протікати, всередині пусто. Літає декілька
голубів. Готично химерно. Якщо підлатати дах, то в принципі, ще може простояти
достатньо часу.
Костельна газонокосарка
Поруч з наступним селом зупинилися біля однієї з
нечисленних вишень. Нас наздогнав автомобіль, який ми зустріли за декілька
хвилин до цього в полі:
– А звідки ви? Куди?
У багатьох місцевих, куди б ми не їхали, є одна
спільна риса – вони думають, що ми заблукали, не знаємо дороги, і намагаються
допомогти. Так мило :)
Десь там за 5 км за лісом дідо-бабине село. Скинув
батькам фоточку.
Замок у Скалаті протягом останніх років
підлампічили. Років двадцять п’ять назад я його бачив досить часто. Виглядав
жалюгідно. Там був стихійний смітник, а більш-менш притомно виглядала тільки
одна башта. Зараз зробили деяку реставрацію – баштові дахи перекрили,
встановили в’їзну браму з мостиком, територію очистили. На свята тут проводять
масові гуляння.
Скалатський замок входить до складу національного
заповідника «Замки Тернопілля», основою якого є Збаразький замок. Всього він
нараховує, якщо я правильно запам’ятав, 13 замків. Почергово кошти виділяються
то на один, то на інший.
Дві башти і підвал відчинені. У баштах розміщені
картини, сторічні вишиванки, дерев’яні скульптури (досить симпатичні) і деякі
зразки зброї. У підвалі – дерев’яні столи і бар. Функціонує від під час свят.
Напрошується хоча б якась мініатюрна кав’яренька, але на постійній основі поки
відкрити проблематично через відсутність каналізації.
У Скалаті скупились на обід. Point of interest під назвою Lake в Магдалівці мала вигляд
зелено-червоного болота, тому довелось шукати більш гарну галявину для
обіду.
Далі до Тернополя були суцільні поля і вже звичний
зустрічний вітер.
Температура підвищилась до 25-26°С. Хотілось
освіжитися і тернопільське озеро якраз стало в нагоді під завершення поїздки.
Перед поїздом заїхали в Старий Млин. Дорогуватий став, хоча так само
атмосферний.
І трохи історій про регулювання дорожнього руху.
Обидві поруч зі Старим млином.
1) Світлофор під пішохідний перехід. Вмикається
зелений і за 75 метрів уже знову пригальмовуєш перед виїздом на головну справа.
Збиває з пантелику.
2) Ще веселіше. Світлофор за кільцем, стоп-лінія на кільці.
Будьмо уважні :)
Копірайти. Фото Vitox, Palyanizza, Wiesmann, мої, скріншоти Google maps.
