пАкращення

Склалося так, що моє захоплення велосипедом проклюнулося аж під завершення третього десятку. Переважають у цьому хобі покатеньки з походами, але помірятися п… позмагатися з іншими у швидкості час від часу також кортить. Відкатавши у більш юних категоріях декілька рідних Гайків, Одеську сотку і Опришки, подався на Пущу.

Перший млинець засмажився зрозуміло яким, тож мітка 30+ вказала не тільки на перехід у відповідну категорію, а й зайняте «почесне» місце на межі третього-четвертого квартетів. Такий перебіг подій мене дуже засмутив і я на рік зав’язав із велоактивним життям в принципі :)

Цієї весни «пороблене» відробилося. Надзвичайно активно, звісно, не готувався, але сили для покращення минулорічного результату відчувалися.

Старт роздільний, стартова хвилина восьма. Гонщиків троє замість чотирьох. Один відірвався вперед, але не дуже далеко, в іншого відразу ж почалися проблеми з переклюками. Починаю швидше, ніж минулого року і це радує. Обігнав декількох хом’яків ще «хом’ячіших», ніж я сам. А далі був пісок…

Тут я почав жорстко тупити – часом навіть забуваючи скидати передачі. Склалося враження, що це не я їздив три тижні тому в Кам’яне село, де покриття хоча й гуманніше, але все ж схоже. Прямо-таки дежавю моєї першої покатеньки в Пущу, коли ми з друзями застрягли в одній з паралельних просік. А минулорічна гонка начебто й не була такою піщаною…

Але як би там не було, пісок піском, але по рівняку їхав досить швидко. Відносно, звісно… Невдовзі за другим містком мене обійшов Бантік із ще якимось чуваком на колесі і я лише захоплено дивився вслід від’їжджаючому паровозу.

Коли ж після першого кола відмітив ті ж самі 42 хвилини, зрозумів що від карми не втечеш і їхав далі «в своє задоволення». Підсумковий результат по часу гірший на 7 секунд (або 0,13%). От тобі й «пакращення»… Хоча з іншого боку, в табелі про ранги позиція значно вигідніша – так що не все так погано в нашому домі. На завершення ще й фляготримача в лотереї виграв. І смс-ка від Байкпорталу порадувала – сервіс, бляха-муха :)

Коротше: берись, чуваче, за матчасть і буде тобі щастя. :)

Копірайт: фото - Igor Petrushchenkov

Стежками опришків із велоклубом «Амігос» (2013)

Подія вже досить давня і звіт викладався на велофорумі, але чому б йому не прописатися і тут? Тим більше, що невдовзі гонка проходитиме втретє.

21 серпня. 16:00. Ми нашвидкуруч обідаємо в «Смачних сезонах» і колесуємо на почьонґ поспєшни «Львів-Рахів». Декількагодинне стояння на кордоні не залишило особливого вибору як у пошуку місця для обіду у Львові, так і в закупівлі дещо раніше польських сувенірів, яку ми «завбачливо» відклали на останній ранок.

Сім годин їзди, і разом із білоруською велокомандою сходимо в кінцевій точці призначення.

25 серпня. 9:00. Численна велотусовка перекочувала від готелю-співорга «Європа» та декількох сусідніх до парку «Буркут». Під сурм трембіт без малого сотня стартує в категорії «Хардкор» (~75 км). За годину з хвостиком дається старт такій же кількості «лайтів» (~43 км), серед яких і я під №118. «Зелененькі» (Light open) їдуть разом із «жовтенькими» (Light 35+) і «фіолетовенькими» (дівчата).

Перші 2,5 км траси асфальтні: спочатку за стартовою машиною з блимавками спускаємося парком і прилеглою вулицею, потім у центрі машина нас відпускає, і ми, розбившись на три групи, дістаємося першого апхілу.

Перший підйом – це 9 км архаїчної бруківки. Безпосередньо по ній далеко не заїдеш – постійно потрібно виглядати якісь протоптані на узбіччі стежки для полегшення підйому. Дещо вище такі стежечки проходять по самому краю гірського серпантину.

Апхіл від моменту своєї появи почав вишиковувати гонщиків у логічний ряд. Ті, хто випадково після старту опинився на початку пелетону здають свої позиції іншим. Почергово обходжу близько півтора десятка людей, декілька обходить мене. Тримаю середній темп 8–9 км/год.

Чим вище в гори, тим рідші наші ряди. Якщо внизу було різнобарв’я футболок, то вгорі акцентуєш увагу на найближчій жовтій або зеленій, яку ставиш за ціль обійти. Можна під’їхати ближче – роздивитися на чому їде, почути як хекає, або ж звернути увагу на каденс :)

На перше КП приїжджаю в компанії ще двох чоловік: білого й синьо-червоного. Нашвидкуруч випиваємо води, з’їдаємо по шматку банана і знову на педалі. Я здуру хапаю в дорогу вівсяну печеньку і поки борюся з цим сухим місивом, яке заліпило весь рот, білий та синьо-червоний дещо відриваються вперед.

Після першого КП «хардкорники» піднімаються ще вище кудись на полонини, а ми їдемо траверсом. Траверс болотистий, але безпосередньо в калюжі заїжджати не доводиться. Є декілька підйомів і спусків. На одному зі спусків зустрічаю дівчину, що повертається назад на КП№1 пішки. Наздоганяю білого і червоно-синього, а заодно ще якогось чувака зі здертою рукою. Учотирьох, спішившись, долаємо невеликий підйом. У принципі, його можна проїхати на 1-1, але боротися з кам’яним насипом немає сенсу.

А ось і друге КП. Розташоване на місці можливої зрізки траси. Можна було б і не зупинятися, але знову хапаю два стакани води і банан. Чуваки з КП мене буквально виштовхують, щоб я не втрачав часу.

Далі лише спуск. Спочатку класна ґрунтовка з достатньою видимістю, яка проходить через чиєсь загублене в горах обійстя. Розганяюся за 40 км/год. Потім йде вологий лісовий серпантин. У цій мішанині гілляк, листя і каменів Толя під час оглядового заїзду три дні тому порізав руку і тому участі в марафоні не брав. Порізав, бо поїхав без рукавичок і (що не впливало на дану ситуацію, але взагалі важливо) без шолома. Хочеться написати великими буквами: «ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОБОВ’ЯЗКОВІ!!!»

Лісовий серпантин змінюється насипами «живого» і гострого каміння. Зустрічаю білоруського гонщика, що займається ремонтом коня. Їду швидко, але обережно. Наприкінці є ділянка, позначена «!», яка різко йде вниз і так само різко з поворотом вклинюється у вже згадану вище кам’яну суміш. Мене лякала не так крутизна спуску, як те, чим він закінчується, тому проїхав я його повільно, а той чувак, що мене на ньому обігнав – дуже швидко. Завершується спуск заїздом по гірському струмку.

Виїжджаю на горизонтальну дорогу. Не хайвей звісно, але жену скільки є сил. Єдине, на що варто оглядатися – це прокопані впоперек канавки для стоку гірської води (яких близько двадцяти). Частково вони перекриті для проїзду транспорту – по цих дощечках і слід проїжджати.

З’являється село Косівська поляна. На узбіччях сидить купками місцева дітвора і щось викрикує. Згадалася Одеська 100.

КП№3. Знову вода і банан. Зорієнтуватися наскільки швидко чи повільно їду я не можу, бо на ділянці між другим і третім КП зустрів лише одного гонщика, що обігнав мене на спуску. Власне, більш-менш остаточне розташування гонщиків визначив ще перший підйом.

Після третього КП – довжелезний і нудний підйом залишками асфальту. Під час оглядового заїзду мені здавалося, що його тут значно більше та й їхалося тоді швидше – 13 км/год замість теперішніх 8-9 км/год. Виснажливі дві години даються взнаки. До речі, всього лиш дві години! Планував проїхати марафон за 4, а тепер розумію, що можна орієнтуватися на 3,5.

Нарешті когось наздоганяю – №35 із категорії 35+. Їдемо дуетом у темпі равликів, часом відриваючись один від одного. Рука вперше тягнеться за флягою із «торчем». Починаю просто зупинятися на дорозі для відпочинку – заморився. Обходить якийсь червоно-синій (можливо, що й з хардкора – наші треки знову співпадають). Ближче до завершення підйому на горизонті з’являється ще хтось, але наздогнати його вже не можу. З’їдаю «Lion», і ось вона – вершина! Після 10-ти км підйому відчувається полегшення.

До 4-го КП (а воно там було?! :) ) мчу швидко – дорога нормальна. Тут сидить оператор із відеогвинтокрильчиком і з висоти пташиного польоту знімає кіно про велосипедистів. Далі вкотре насипи щебеню. Здається, що у велику дзвенить-стукає-грюкає кожна деталька. На узбіччі бортується №35, що був вирвався вперед. Наздоганяю ще одного чувака у синій футболці. Із моєї категорії – оце так фарт!

Завершальна частина марафону – для тих, хто дурний і в танку. Шютка :) Спочатку спуск просто крутий, а потім він проходить жолобом із косими краями і вимитою серединою, засипаною (як я його полюбив за останні три години!) камінням. Багато хто проходив цю ділянку пішки, досвідченіші її проїжджали. Я також вирішив їхати, але не так швидко. На самому початку цієї ділянки, коли ще було страшно, взяв і шандарахнувся. В результаті мій фарт в особі чувака у синій футболці вирвався вперед на цілу хвилину, принагідно запитавши про моє здоров’я.

Фініш. Аня Пош говорить, що я в десятці, але комп’ютерні хакери не такі доброзичливі і вказують на 16-те місце за 3:16:59. Все одно радий. Фінішна галявина майже пуста (маю на увазі учасників марафону), а тому ще багацько народу залишилося за спиною. Крім Ані, зустрічаю Толіка, який явно не чекав на мене саме зараз. Моє тіло ще перебуває в стані руху і шукає чим би йому зайнятися: вовтужуся із ланцюгом, що злетів із першої зірочки; потім йду по воду і улюблене вівсяне печиво. Цікаво спостерігати за тими, хто фінішує. Люди злазять із великів, так само ще не усвідомлюючи, що гонка вже закінчилася, а до них підбігає група підтримки з обіймами і вітаннями.

У Light open з інтервалом у хвилину-дві фінішує 22 людини.

Із Амігосів першим приїжджає Lexx в 35+. Трохи побитий.

Цікаво відбувається Катін фініш. В режимі «докочусь до фінішу і так» їде №17. Слідом з-за повороту вискакує, шалено крутячи педалі №15. Спочатку думаю: «Ну як же так?!». Потім бачу, що «як же так» - це Катя і думки різко змінюються. У підсумку вона вириває 5-те місце.

Доїжджають Ісіда і Вампір, із хардкорників – Олівер і Анлім. Горностай сходить з дистанції.

Повертаємося в готель. Церемонія нагородження, призначена на 19:00 дещо затримується. Діджей уже всім набрид, в той час як фолькансамбль сидить без діла. Після помпезних слів вручають медальки. Парк «Буркут» оточує аура щастя :)

25 серпня. 23:00. Виїзд. Ллє як із відра. Подумалося: «Як же нам сьогодні пощастило!» До речі, під час гонки трималась стійка хмарність, що не могло не радувати.

Типу підсумки.

«–»: 1) Колектив народної пісні варто було б пустити до церемонії нагородження, а не після.

2) Бограчем також можна було би вгощати відразу по фінішу.

3) «Тягучка» з меддовідками . Суть не в тому, для чого вони (після сумнозвісної події на Боярці таке питання й не стоїть), а в тому, що інформація про їх необхідність з’явилась дещо пізно.

«+»: 1) Трек. На всі 100%. Різноманітний і цікавий.

2) Організація. ВелоКиїв – умнічки. Порадувала зацікавленість місцевої влади.

3) Машина супроводу на старті.

4) КП із достатньою кількістю «допінгу».

5) Готель «Європа» і ресторанчик при ньому.

6) Велика кількість учасників.

ПС. За фотками, результатами та іншою інфою – на ВелоКиїв.
ППС. "Тату, а де це - Біла Церква?", - "А то, як до Тячева їхати..."

Полісся

2.05.15-3.05.15 (60 км + 110 км)
Трек

Пожежа в зоні ЧАЕС ледь не призвела до переносу подорожі на невизначений час. Втім прогноз погоди в плані напрямку вітру нас заспокоїв і ми вирішили не брати дурного в голову. Хоча на друге травня намічався дощ і мінімальну корективу ми таки внесли. Цього відсунутого дня виявилося достатньо, щоб через форум загітувати Демаса, і впевнитися, що Паша таки доробив ТО своєму залізному коню.

Вирішили їхати на Коростень не чекаючи ранку з нетривалою затримкою Русі на роботі. Впродовж двох годин їзди в лобове невпинно періщив дощ. Ми припаркувалися на стоянці залвокзалу і поснули прямо в машині. О шостій ранку ще мрячило, що аж ніяк не радувало і навівало думки про зворотну дорогу в той же день. На базарчик поруч почав прибувати народ. Варто зауважити, що коростенці значною мірою велосипедо-орієнтовані. Через дві години нарешті пригріло сонце. За сприятливих погодних умов планувалося подивитися на НЛО, але часу було обмаль, тому ми взяли квитки на тягу на 10:45.

Вагон незвично вузький і з дерев’яними лавками. З вікон видно суху поверхню і наші сумніви щодо якості дороги розвіюються. Через годину сходимо у Білокоровичах – вирішили відвідати затоплений кар’єр поблизу Рудні-Жеревців.  Як показав подальший хід поїздки така петля була зайвою. Кар’єрів у цих краях вистачає, а часу трохи згаяли. До речі, чимало сіл тут мають подвійну назву з приставкою Рудня.
Повертаючись із кар’єру, зрізаємо дорогу. На карті наша зрізка не вказана ніяк, а в реальності тут класна бетонка (найкраще покриття за перший день). За радянських часів тут була військова частина і, окрім дороги, вцілів ще якийсь ангар, в якому ми знайшли ось такий «трофей»:

Конструкція ампули передбачала запуск якоїсь хімічної реакції в разі необережного поводження, тому від гріха подалі ми її залишили. Можливо її знову хтось знайшов і ангару вже також немає… :)

Подальша наша дорога ­– суцільна ґрунтовка (якщо так можна назвати втрамбований пісок), що проходить напівзруйновані села і мальовничі ліси. Вартий уваги затоплений кар’єр за Дібровою. Його розміри просто вражають. Ми кидали вниз схилом каменюки і з роззявленими писками дивилися як вони льопаються у прозору воду.

До речі, Вікіпедія стверджує, що у 1989 році смт. Діброва внесено до переліку населених пунктів, що підлягають обов'язковому відселенню внаслідок радіоактивного забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС. 306 сімей було переселено до селища Дубище Рожищенського району Волинської області. Отакої…

Місцеве населення дике й недобре. Понищивши значну частину будівель у своїх селах, вони взялися за відмивання бурштину. Причому настільки сліпо й затято, що в кожному приїжджому вбачають конкурента. Недаремно дівча з електрички назвало їх «клондайщиками». Могли би й попуститися, враховуючи популярність цього маршруту серед велотуристів. Нам пощастило – ми удостоїлися лише підозрілих поглядів.

Дістаємося Кам’яного села. Несподіване місце – їдеш собі одноманітним березово-сосновим лісом – аж тут раз! – з’являється широчезний масив з величезними валунами. Колись дуже давно, 100500 років тому назад їх натаскав сюди льодовик. Знайомі геологи сказали, що в Європі ще одне подібне місце існує десь у Прибалтиці. Легенда щоправда стверджує, що то колись бозя покарала нечемних людей, перетворивши їхні хати на каменюки і навіть залишила сліди на місці події. Але ті сліди знаходилися десь обабіч основного масиву, тому ми, не маючи особливо часу (перший кар’єр виліз боком) трохи полазили по тому, що було ближче і поїхали назад.

До Дідового озера в перший день ми не дісталися. Сонце сідало і треба було терміново шукати пристановисько, бажано подалі від місцевих очей. Повечерявши мівіною з консервами, вклалися спати. Ніч видалася холодною – всього +2°C. Особливо було холодно тим, хто влігся скраю (я і Паша). Одяг в принципі рятував, але не на всі 100%. Якби не цей факт, то взагалі спав би як убитий, що досить дивно для першої ночівлі у поході. І, як не дивно, ніяка звірина поруч теж не вешталася, а то завжди лежиш весь насторожений і думаєш, хто до тебе шкребеться в гості.

Ранок був набагато теплішим на узліссі порівняно з самим лісом, тож ми перетягнули всі свої манатки. Поснідали гречкою з тушонкою і взагалі займалися незрозуміло чим, поки сонце не піднялося дуже високо.

Дідове озеро особливо враження не справило – одне з численних тут боліт, перекрите дамбою. Натрапили на якусь давню поміщицьку бруківку. Така собі цегляна дорога до Смарагдового міста.

На цьому лісовий масив закінчився. Що можна сказати про умови? Всюди пісок. Але в більшості випадків придатний для проїзду. Калюж майже не було. Хоча видно по маршруту, що після тривалих опадів вони з’являються. І досить таки великі. Кровожерливих оводів теж не було. Ще в яйцях набираються сил. Кажуть, що влітку тут із-за них пекло.

В’їжджаємо в село Кованку. Невелике село, але гарно асфальтоване. Щоправда вода в колодязі мала колір розбавленого тархуну. І пішохідний перехід фіолетовий. «Життя прекрасне, коли кольорове» :)

Далі з’явилося північне пухнасте звірятко… У всій своїй красі… Як виявилося, асфальт існував лише в межах села. За ним слідувало 8 км архаїчної бруківки. Продовження тієї, що була в лісі. Але Смарагдове місто ми вже проїхали, а далі явно знадобилися б або летючі мавпи, або чарівний буревій, який би переніс нашу компашку трохи вперед.

Пісок між камінцями вимився. Залишилися лише дбайливо викладені у свій час червонясті брили. Маловиїжджене покриття створювало ефект повної присутності. Це було навіть не 3d, а якесь 5 чи 6d. Як писав хтось на ВелоКиєві: «Рельєф приблизно такий: +^^///^#/_/|-\\//_|~//^^». Причому альтернатива цьому жахіттю мала вигляд глибоко зрихленого піску. Об’їхати лісом теж не варіант. Особливо страждав Діма – пісок він не любить в будь-якому стані, а тут і поготів. Цікаво, чи давав за совєтів місцевий колгосп «п’ятілєтку за чєтирє года»? Чи все списувалося на утруску? В тому числі і вантажівка, яка везла урожай :)

Невеличким асфальтним латкам ми раділи як малі діти, наввипередки заїжджаючи на ті їх ділянки, що були довшими хоча б на 10 см.

В кінці цього пекла нас чекала винагорода у вигляді піщаної дюни на узбіччі. Власне, винагороджувалися лише три людини – четверта нас тільки фоткала, тужливо зауваживши, що залишилося ще 90 км шляху…

Зате це був асфальт. Щоправда і тут з нюансами. Овруцький кряж додав трохи рельєфності. Згодом вирівнялося. Десь серед цих пагорбів мені вітром навіяло смс-ку: «Вітаємо в Білорусі». – «Яка ще Білорусь?! До неї 20км!»

Місцеве населення з цього боку Кам’яного села добріше. Хтось мрійливо хотів податися з нами світ за очі, хтось гукав «Слава Україні!» Повідомили, що в межах двох годин їзди проїжджала ще якась велогрупа. Не наздогнали.

Медитація

Запримітив одну цікаву фішку – будинок із пофарбованим на синьо шифером. Здавалось би, дрібниця, але як вона вирізняється на фоні рутинної азбестово-цементної похмурості. А ще у Нових Велідниках стоїть синагога. Архітектурно, звичайно, це простий будинок, але ж люди туди приходять. І ще одна цікава особливість цього регіону – колодязі-журавлі.

У Норинську ще один величезний гранітний кар'єр. Діючий. Незрозуміло, щоправда, чому гравій залишають тут же на купах, а не розсипають по сільських дорогах. Принаймні одна, варта уваги, нам відома :)

Дамбас :)

Далі через ліс прямує таки гравійка. Довга-довга, червона і закатана. І ось з таким сюрпризом.

Я потім так собі потім подумав, що це був мені подарунок до 10000-кілометрового ювілею :) Можна запровадити традицію :)

Знову асфальт. Світлого часу залишається обмаль. Я займаю місце паровоза і… тут щось не те… Ноги ватні і ледве їдуть. Не маючи спідометра, я урвав під 30 км/год, а мої «вагончики» були й зовсім не проти. Через 5 км я почав здавати до 22-23 км/год і вони «доброзичливо» запропонували помінятися.

За 5 км до Коростеня «на лагєрь обрушилась ночь». Тут ми пережили безжалісне бомбардування хрущами. Ці тварюки вдарялися куди тільки могли. Навіть рота було страшно відкривати.

Нарешті Коростень. Можна дещо послабити темп. На стоянці нас уже зачекалася машина.
ПС. Свіжа публікація на Українській правді стосовно наших вражень щодо місцевого населення: http://life.pravda.com.ua/society/2015/06/2/194898/

Епіграф :)

Є у звітів про подорожі така особливість, що вони не дуже квапляться переходити спочатку з голови на папір, а потім і в електронний формат. Але ті, які таки змогли подолати всі перешкоди, невдовзі заповнять сторінки цього блогу...