21
серпня. 16:00. Ми нашвидкуруч
обідаємо в «Смачних сезонах» і колесуємо на почьонґ поспєшни «Львів-Рахів».
Декількагодинне стояння на кордоні не залишило особливого вибору як у пошуку
місця для обіду у Львові, так і в закупівлі дещо раніше польських сувенірів,
яку ми «завбачливо» відклали на останній ранок.
Сім годин їзди, і разом із білоруською
велокомандою сходимо в кінцевій точці призначення.
25 серпня.
9:00. Численна велотусовка
перекочувала від готелю-співорга «Європа» та декількох сусідніх до парку
«Буркут». Під сурм трембіт без малого сотня стартує в категорії «Хардкор» (~75
км). За годину з хвостиком дається старт такій же кількості «лайтів» (~43 км),
серед яких і я під №118. «Зелененькі» (Light open) їдуть разом із «жовтенькими»
(Light 35+) і «фіолетовенькими» (дівчата).
Перші 2,5 км траси асфальтні: спочатку за стартовою
машиною з блимавками спускаємося парком і прилеглою вулицею, потім у центрі
машина нас відпускає, і ми, розбившись на три групи, дістаємося першого апхілу.
Перший підйом – це 9 км архаїчної бруківки.
Безпосередньо по ній далеко не заїдеш – постійно потрібно виглядати якісь
протоптані на узбіччі стежки для полегшення підйому. Дещо вище такі стежечки
проходять по самому краю гірського серпантину.
Апхіл від моменту своєї появи почав вишиковувати
гонщиків у логічний ряд. Ті, хто випадково після старту опинився на початку
пелетону здають свої позиції іншим. Почергово обходжу близько півтора десятка
людей, декілька обходить мене. Тримаю середній темп 8–9 км/год.
Чим вище в гори, тим рідші наші ряди. Якщо внизу
було різнобарв’я футболок, то вгорі акцентуєш увагу на найближчій жовтій або
зеленій, яку ставиш за ціль обійти. Можна під’їхати ближче – роздивитися на
чому їде, почути як хекає, або ж звернути увагу на каденс :)
На перше КП приїжджаю в компанії ще двох чоловік:
білого й синьо-червоного. Нашвидкуруч випиваємо води, з’їдаємо по шматку банана
і знову на педалі. Я здуру хапаю в дорогу вівсяну печеньку і поки борюся з цим
сухим місивом, яке заліпило весь рот, білий та синьо-червоний дещо відриваються
вперед.
Після першого КП «хардкорники» піднімаються ще
вище кудись на полонини, а ми їдемо траверсом. Траверс болотистий, але
безпосередньо в калюжі заїжджати не доводиться. Є декілька підйомів і спусків.
На одному зі спусків зустрічаю дівчину, що повертається назад на КП№1 пішки.
Наздоганяю білого і червоно-синього, а заодно ще якогось чувака зі здертою
рукою. Учотирьох, спішившись, долаємо невеликий підйом. У принципі, його можна
проїхати на 1-1, але боротися з кам’яним насипом немає сенсу.
А ось і друге КП. Розташоване на місці можливої
зрізки траси. Можна було б і не зупинятися, але знову хапаю два стакани води і
банан. Чуваки з КП мене буквально виштовхують, щоб я не втрачав часу.
Далі лише спуск. Спочатку класна ґрунтовка з
достатньою видимістю, яка проходить через чиєсь загублене в горах обійстя.
Розганяюся за 40 км/год .
Потім йде вологий лісовий серпантин. У цій мішанині гілляк, листя і каменів
Толя під час оглядового заїзду три дні тому порізав руку і тому участі в
марафоні не брав. Порізав, бо поїхав без рукавичок і (що не впливало на дану
ситуацію, але взагалі важливо) без шолома. Хочеться написати великими буквами:
«ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОБОВ’ЯЗКОВІ!!!»
Лісовий серпантин змінюється насипами «живого» і
гострого каміння. Зустрічаю білоруського гонщика, що займається ремонтом коня.
Їду швидко, але обережно. Наприкінці є ділянка, позначена «!», яка різко йде
вниз і так само різко з поворотом вклинюється у вже згадану вище кам’яну суміш.
Мене лякала не так крутизна спуску, як те, чим він закінчується, тому проїхав я
його повільно, а той чувак, що мене на ньому обігнав – дуже швидко.
Завершується спуск заїздом по гірському струмку.
Виїжджаю на горизонтальну дорогу. Не хайвей
звісно, але жену скільки є сил. Єдине, на що варто оглядатися – це прокопані
впоперек канавки для стоку гірської води (яких близько двадцяти). Частково вони
перекриті для проїзду транспорту – по цих дощечках і слід проїжджати.
З’являється село Косівська поляна. На узбіччях
сидить купками місцева дітвора і щось викрикує. Згадалася Одеська 100.
КП№3. Знову вода і банан. Зорієнтуватися наскільки
швидко чи повільно їду я не можу, бо на ділянці між другим і третім КП зустрів
лише одного гонщика, що обігнав мене на спуску. Власне, більш-менш остаточне
розташування гонщиків визначив ще перший підйом.
Після третього КП – довжелезний і нудний підйом
залишками асфальту. Під час оглядового заїзду мені здавалося, що його тут
значно більше та й їхалося тоді швидше – 13 км/год замість теперішніх 8-9 км/год . Виснажливі дві
години даються взнаки. До речі, всього лиш дві години! Планував проїхати
марафон за 4, а тепер розумію, що можна орієнтуватися на 3,5.
Нарешті когось наздоганяю – №35 із категорії 35+.
Їдемо дуетом у темпі равликів, часом відриваючись один від одного. Рука вперше
тягнеться за флягою із «торчем». Починаю просто зупинятися на дорозі для
відпочинку – заморився. Обходить якийсь червоно-синій (можливо, що й з хардкора
– наші треки знову співпадають). Ближче до завершення підйому на горизонті
з’являється ще хтось, але наздогнати його вже не можу. З’їдаю «Lion», і ось
вона – вершина! Після 10-ти км підйому відчувається полегшення.
До 4-го КП (а воно там було?! :) ) мчу швидко –
дорога нормальна. Тут сидить оператор із відеогвинтокрильчиком і з висоти
пташиного польоту знімає кіно про велосипедистів. Далі вкотре насипи щебеню.
Здається, що у велику дзвенить-стукає-грюкає кожна деталька. На узбіччі
бортується №35, що був вирвався вперед. Наздоганяю ще одного чувака у синій
футболці. Із моєї категорії – оце так фарт!
Завершальна частина марафону – для тих, хто дурний
і в танку. Шютка :) Спочатку спуск просто крутий, а потім він проходить жолобом
із косими краями і вимитою серединою, засипаною (як я його полюбив за останні
три години!) камінням. Багато хто проходив цю ділянку пішки, досвідченіші її
проїжджали. Я також вирішив їхати, але не так швидко. На самому початку цієї
ділянки, коли ще було страшно, взяв і шандарахнувся. В результаті мій фарт в
особі чувака у синій футболці вирвався вперед на цілу хвилину, принагідно
запитавши про моє здоров’я.
Фініш. Аня Пош говорить, що я в десятці, але
комп’ютерні хакери не такі доброзичливі і вказують на 16-те місце за 3:16:59.
Все одно радий. Фінішна галявина майже пуста (маю на увазі учасників марафону),
а тому ще багацько народу залишилося за спиною. Крім Ані, зустрічаю Толіка,
який явно не чекав на мене саме зараз. Моє тіло ще перебуває в стані руху і
шукає чим би йому зайнятися: вовтужуся із ланцюгом, що злетів із першої
зірочки; потім йду по воду і улюблене вівсяне печиво. Цікаво спостерігати за
тими, хто фінішує. Люди злазять із великів, так само ще не усвідомлюючи, що
гонка вже закінчилася, а до них підбігає група підтримки з обіймами і
вітаннями.
У Light open з інтервалом у хвилину-дві фінішує 22
людини.
Із Амігосів першим приїжджає Lexx в 35+. Трохи
побитий.
Цікаво відбувається Катін фініш. В режимі
«докочусь до фінішу і так» їде №17. Слідом з-за повороту вискакує, шалено
крутячи педалі №15. Спочатку думаю: «Ну як же так?!». Потім бачу, що «як же
так» - це Катя і думки різко змінюються. У підсумку вона вириває 5-те місце.
Доїжджають Ісіда і Вампір, із хардкорників –
Олівер і Анлім. Горностай сходить з дистанції.
Повертаємося в готель. Церемонія нагородження,
призначена на 19:00 дещо затримується. Діджей уже всім набрид, в той час як
фолькансамбль сидить без діла. Після помпезних слів вручають медальки. Парк
«Буркут» оточує аура щастя :)
25
серпня. 23:00. Виїзд. Ллє як із
відра. Подумалося: «Як же нам сьогодні пощастило!» До речі, під час гонки
трималась стійка хмарність, що не могло не радувати.
Типу
підсумки.
«–»: 1) Колектив народної пісні варто було б
пустити до церемонії нагородження, а не після.
2) Бограчем також можна було би вгощати відразу по
фінішу.
3) «Тягучка» з меддовідками . Суть не в тому, для
чого вони (після сумнозвісної події на Боярці таке питання й не стоїть), а в тому, що інформація про їх необхідність з’явилась дещо пізно.
«+»: 1) Трек. На всі 100%. Різноманітний і
цікавий.
2) Організація. ВелоКиїв – умнічки. Порадувала
зацікавленість місцевої влади.
3) Машина супроводу на старті.
4) КП із достатньою кількістю «допінгу».
5) Готель «Європа» і ресторанчик при ньому.
6) Велика кількість учасників.
ПС. За фотками, результатами та іншою інфою – на ВелоКиїв.ППС. "Тату, а де це - Біла Церква?", - "А то, як до Тячева їхати..."
Немає коментарів:
Дописати коментар