субота, 6 червня 2015 р.

Стежками опришків із велоклубом «Амігос» (2013)

Подія вже досить давня і звіт викладався на велофорумі, але чому б йому не прописатися і тут? Тим більше, що невдовзі гонка проходитиме втретє.




21 серпня. 16:00. Ми нашвидкуруч обідаємо в «Смачних сезонах» і колесуємо на почьонґ поспєшни «Львів-Рахів». Декількагодинне стояння на кордоні не залишило особливого вибору як у пошуку місця для обіду у Львові, так і в закупівлі дещо раніше польських сувенірів, яку ми «завбачливо» відклали на останній ранок.
Сім годин їзди, і разом із білоруською велокомандою сходимо в кінцевій точці призначення.
25 серпня. 9:00. Численна велотусовка перекочувала від готелю-співорга «Європа» та декількох сусідніх до парку «Буркут». Під сурм трембіт без малого сотня стартує в категорії «Хардкор» (~75 км). За годину з хвостиком дається старт такій же кількості «лайтів» (~43 км), серед яких і я під №118. «Зелененькі» (Light open) їдуть разом із «жовтенькими» (Light 35+) і «фіолетовенькими» (дівчата).
Перші 2,5 км траси асфальтні: спочатку за стартовою машиною з блимавками спускаємося парком і прилеглою вулицею, потім у центрі машина нас відпускає, і ми, розбившись на три групи, дістаємося першого апхілу.
Перший підйом – це 9 км архаїчної бруківки. Безпосередньо по ній далеко не заїдеш – постійно потрібно виглядати якісь протоптані на узбіччі стежки для полегшення підйому. Дещо вище такі стежечки проходять по самому краю гірського серпантину.

Апхіл від моменту своєї появи почав вишиковувати гонщиків у логічний ряд. Ті, хто випадково після старту опинився на початку пелетону здають свої позиції іншим. Почергово обходжу близько півтора десятка людей, декілька обходить мене. Тримаю середній темп 8–9 км/год.

Чим вище в гори, тим рідші наші ряди. Якщо внизу було різнобарв’я футболок, то вгорі акцентуєш увагу на найближчій жовтій або зеленій, яку ставиш за ціль обійти. Можна під’їхати ближче – роздивитися на чому їде, почути як хекає, або ж звернути увагу на каденс :)

На перше КП приїжджаю в компанії ще двох чоловік: білого й синьо-червоного. Нашвидкуруч випиваємо води, з’їдаємо по шматку банана і знову на педалі. Я здуру хапаю в дорогу вівсяну печеньку і поки борюся з цим сухим місивом, яке заліпило весь рот, білий та синьо-червоний дещо відриваються вперед.

Після першого КП «хардкорники» піднімаються ще вище кудись на полонини, а ми їдемо траверсом. Траверс болотистий, але безпосередньо в калюжі заїжджати не доводиться. Є декілька підйомів і спусків. На одному зі спусків зустрічаю дівчину, що повертається назад на КП№1 пішки. Наздоганяю білого і червоно-синього, а заодно ще якогось чувака зі здертою рукою. Учотирьох, спішившись, долаємо невеликий підйом. У принципі, його можна проїхати на 1-1, але боротися з кам’яним насипом немає сенсу.
А ось і друге КП. Розташоване на місці можливої зрізки траси. Можна було б і не зупинятися, але знову хапаю два стакани води і банан. Чуваки з КП мене буквально виштовхують, щоб я не втрачав часу.
Далі лише спуск. Спочатку класна ґрунтовка з достатньою видимістю, яка проходить через чиєсь загублене в горах обійстя. Розганяюся за 40 км/год. Потім йде вологий лісовий серпантин. У цій мішанині гілляк, листя і каменів Толя під час оглядового заїзду три дні тому порізав руку і тому участі в марафоні не брав. Порізав, бо поїхав без рукавичок і (що не впливало на дану ситуацію, але взагалі важливо) без шолома. Хочеться написати великими буквами: «ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОБОВ’ЯЗКОВІ!!!»
Лісовий серпантин змінюється насипами «живого» і гострого каміння. Зустрічаю білоруського гонщика, що займається ремонтом коня. Їду швидко, але обережно. Наприкінці є ділянка, позначена «!», яка різко йде вниз і так само різко з поворотом вклинюється у вже згадану вище кам’яну суміш. Мене лякала не так крутизна спуску, як те, чим він закінчується, тому проїхав я його повільно, а той чувак, що мене на ньому обігнав – дуже швидко. Завершується спуск заїздом по гірському струмку.

Виїжджаю на горизонтальну дорогу. Не хайвей звісно, але жену скільки є сил. Єдине, на що варто оглядатися – це прокопані впоперек канавки для стоку гірської води (яких близько двадцяти). Частково вони перекриті для проїзду транспорту – по цих дощечках і слід проїжджати.
З’являється село Косівська поляна. На узбіччях сидить купками місцева дітвора і щось викрикує. Згадалася Одеська 100.
КП№3. Знову вода і банан. Зорієнтуватися наскільки швидко чи повільно їду я не можу, бо на ділянці між другим і третім КП зустрів лише одного гонщика, що обігнав мене на спуску. Власне, більш-менш остаточне розташування гонщиків визначив ще перший підйом.


Після третього КП – довжелезний і нудний підйом залишками асфальту. Під час оглядового заїзду мені здавалося, що його тут значно більше та й їхалося тоді швидше – 13 км/год замість теперішніх 8-9 км/год. Виснажливі дві години даються взнаки. До речі, всього лиш дві години! Планував проїхати марафон за 4, а тепер розумію, що можна орієнтуватися на 3,5.
Нарешті когось наздоганяю – №35 із категорії 35+. Їдемо дуетом у темпі равликів, часом відриваючись один від одного. Рука вперше тягнеться за флягою із «торчем». Починаю просто зупинятися на дорозі для відпочинку – заморився. Обходить якийсь червоно-синій (можливо, що й з хардкора – наші треки знову співпадають). Ближче до завершення підйому на горизонті з’являється ще хтось, але наздогнати його вже не можу. З’їдаю «Lion», і ось вона – вершина! Після 10-ти км підйому відчувається полегшення.
До 4-го КП (а воно там було?! :) ) мчу швидко – дорога нормальна. Тут сидить оператор із відеогвинтокрильчиком і з висоти пташиного польоту знімає кіно про велосипедистів. Далі вкотре насипи щебеню. Здається, що у велику дзвенить-стукає-грюкає кожна деталька. На узбіччі бортується №35, що був вирвався вперед. Наздоганяю ще одного чувака у синій футболці. Із моєї категорії – оце так фарт!
Завершальна частина марафону – для тих, хто дурний і в танку. Шютка :) Спочатку спуск просто крутий, а потім він проходить жолобом із косими краями і вимитою серединою, засипаною (як я його полюбив за останні три години!) камінням. Багато хто проходив цю ділянку пішки, досвідченіші її проїжджали. Я також вирішив їхати, але не так швидко. На самому початку цієї ділянки, коли ще було страшно, взяв і шандарахнувся. В результаті мій фарт в особі чувака у синій футболці вирвався вперед на цілу хвилину, принагідно запитавши про моє здоров’я.

Фініш. Аня Пош говорить, що я в десятці, але комп’ютерні хакери не такі доброзичливі і вказують на 16-те місце за 3:16:59. Все одно радий. Фінішна галявина майже пуста (маю на увазі учасників марафону), а тому ще багацько народу залишилося за спиною. Крім Ані, зустрічаю Толіка, який явно не чекав на мене саме зараз. Моє тіло ще перебуває в стані руху і шукає чим би йому зайнятися: вовтужуся із ланцюгом, що злетів із першої зірочки; потім йду по воду і улюблене вівсяне печиво. Цікаво спостерігати за тими, хто фінішує. Люди злазять із великів, так само ще не усвідомлюючи, що гонка вже закінчилася, а до них підбігає група підтримки з обіймами і вітаннями.
У Light open з інтервалом у хвилину-дві фінішує 22 людини.
Із Амігосів першим приїжджає Lexx в 35+. Трохи побитий.
Цікаво відбувається Катін фініш. В режимі «докочусь до фінішу і так» їде №17. Слідом з-за повороту вискакує, шалено крутячи педалі №15. Спочатку думаю: «Ну як же так?!». Потім бачу, що «як же так» - це Катя і думки різко змінюються. У підсумку вона вириває 5-те місце.
Доїжджають Ісіда і Вампір, із хардкорників – Олівер і Анлім. Горностай сходить з дистанції.
Повертаємося в готель. Церемонія нагородження, призначена на 19:00 дещо затримується. Діджей уже всім набрид, в той час як фолькансамбль сидить без діла. Після помпезних слів вручають медальки. Парк «Буркут» оточує аура щастя :)
25 серпня. 23:00. Виїзд. Ллє як із відра. Подумалося: «Як же нам сьогодні пощастило!» До речі, під час гонки трималась стійка хмарність, що не могло не радувати.
Типу підсумки.
«–»: 1) Колектив народної пісні варто було б пустити до церемонії нагородження, а не після.
2) Бограчем також можна було би вгощати відразу по фінішу.
3) «Тягучка» з меддовідками . Суть не в тому, для чого вони (після сумнозвісної події на Боярці таке питання й не стоїть), а в тому, що інформація про їх необхідність з’явилась дещо пізно.
«+»: 1) Трек. На всі 100%. Різноманітний і цікавий.
2) Організація. ВелоКиїв – умнічки. Порадувала зацікавленість місцевої влади.
3) Машина супроводу на старті.
4) КП із достатньою кількістю «допінгу».
5) Готель «Європа» і ресторанчик при ньому.
6) Велика кількість учасників.
ПС. За фотками, результатами та іншою інфою – на ВелоКиїв.
ППС. "Тату, а де це - Біла Церква?", - "А то, як до Тячева їхати..."

Немає коментарів:

Дописати коментар